Категорія: Гендерна політика

Звіт ГО «Центр «Розвиток демократії»

у рамках реалізації проєкту

«Екологічна безпека з урахуванням гендерної перспективи»,

за фінансування OXFAM

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ У КОНТЕКСТІ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ – pdf

І.1. Перетин гендерної політики та екологічної теми у міжнародних документах

Україна, як демократична та прогресивна країна, всі свої національні зобов’язання приймає та реалізує відповідно до міжнародних стандартів як у гендерній політиці, так і для збереження навколишнього середовища під час зміни клімату.

Ось кілька ключових міжнародних документів та позицій, в яких поєднуються права жінок, захист довкілля й зміна клімату:

– Пекінська декларація і платформа дій — Четверта світова конференція з питань жінок (1995). Частина K «Жінки і навколишнє середовище» визнає, що деградація природи, забруднення, зниження рівня води та інші екологічні чинники непропорційно впливають на жінок, особливо в країнах, що розвиваються. Документ закликає до залучення жінок у формування екологічної політики, до розвитку гендерно-чутливих баз даних, моніторингових систем і досліджень у сфері сталого розвитку.

            – CEDAW — Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. CEDAW зобов'язує держави забезпечити рівний доступ жінок до ресурсів, включаючи природні ресурси та землю. Особливо важливо це у сільських регіонах, де жінки виконують ключову роль у господарських процесах і особливо вразливі до кліматичних ризиків. Загальна рекомендація CEDAW 37 присвячена безпосередньо гендерним аспектам зменшення ризику стихійних лих у мінливому кліматі.

– Політика ООН Жінки «Феміністична кліматична справедливість», підкреслює, що кліматична криза непропорційно впливає на жінок — посилюючи їхнє навантаження, обмежуючи доступ до ресурсів, охорони здоров’я, безпеки тощо. Водночас жінки є не просто постраждалими — вони ефективні лідерки у сфері адаптації до змін клімату, зеленої економіки та стійкого управління ресурсами. Ця політика закликає відновлювати рівновагу через: визнання прав жінок, перепризначення ресурсів, розширення участі жінок, а також виправлення історичних нерівностей.

Документи ООН про довкілля та біорізноманіття:

– Незважаючи на те, що Рамкова конвенція ООН зі зміни клімату (UNFCCC) та Конвенція про біорізноманіття (CBD) прямо не пов’язані із питанням гендерної рівності, подальші документи та плани дій прямо згадують і вплив змін в довкіллі на жінок, і про роль жінок у сталому розвиткові, реагуванні на зміни клімату та збереженні біорізноманіття:

В Декларації Ріо про довкілля і розвиток (1992) – з 27 принципів сталого розвитку з Саміту Землі Принцип 20 прямо підкреслює роль жінок: «Жінки відіграють провідну роль в управлінні навколишнім середовищем та в розвитку. Їхня повна участь необхідна для досягнення сталого розвитку».

Конвенція по боротьбі з опустелюванням (UNCCD) прямим текстом говорить про важливість участі жінок у прийнятті рішень на всіх рівнях для боротьби із опустелюванням. 

Гендерний план дій CBD (2015-2020), середіншого, прописує необхідність гендерно-чутливої розробки національних стратегій захисту біорізноманіття.

Паризька угода (2015), найважливіший сучасний кліматичний договір, впровадила принцип гендерної рівності у кліматичних діях – зокрема, Стаття 7.5 закликає враховувати «гендерно-чутливий підхід» при адаптації, а Стаття 11.2 – при посиленні потенціалу.

– У 2021 році Рада з прав людини ООН ухвалила Резолюцію A/76/L.75 «Право на чисте, здорове та стале середовище», що визнає право на чисте і здорове довкілля як частину прав людини. Хоча цей документ загального характеру, він надає інструмент для просування екологічних прав жінок як невід’ємної частини їхніх прав людини. 

ООН Жінки у співпраці з Програмою ООН з навколишнього середовища – Всесвітнім центром моніторингу охорони природи (UNEP-WCMC) просувають участь жінок у прийнятті рішень у сфері збереження довкілля. Після ухвалення на 14-й Конференції сторін Конвенції про біологічне різноманіття (CBD) у 2018 році рішення про необхідність гендерно чутливого підходу до розробки Пост-2020 Рамкової програми зі збереження біорізноманіття партнери зосередилися на трьох ключових напрямах дій для досягнення гендерної рівності:

1. Використання гендерно чутливих даних та доказів — для формування політик і моніторингу впровадження, зокрема шляхом розробки та застосування гендерних індикаторів, які дозволяють оцінити прогрес у сфері участі жінок у захисті довкілля.

2. Подолання прогалин у гендерно-чутливих екологічних даних — виявлення і систематизація відсутніх або недоступних даних, які стосуються ролі жінок у збереженні біорізноманіття, що дозволяє формувати більш інклюзивні підходи.

3. Узгодження дій з Цілями сталого розвитку (SDGs) — особливо з Цілями 5 (гендерна рівність), 13 (кліматичні дії), 6 (чиста вода та санітарія), 1 і 2 (земельні права, доходи та продовольча безпека), 14 (стійке використання морських ресурсів).

 Окремий інструмент для оцінки того, як уряди різних держав враховують гендерні нерівності у своїй кліматичній політиці – це Таблиця показників гендерної рівності та кліматичної політики. По Україні на цьому ресурсі даних немає.

У Цілях сталого розвитку питання рівних прав і можливостей жінок і чоловіків та доступу до природних ресурсів з’являється в кількох цілях одночасно, і вони всі взаємопов’язані між собою:

            Ціль 5 — Гендерна рівність. Завдання 5.a. «Провести реформи для забезпечення жінкам рівних прав на економічні ресурси, а також доступу до власності та контролю над землею та іншими формами власності, фінансовими послугами, спадщиною та природними ресурсами відповідно до національних законів. 

 Ціль 6 — Чиста вода та санітарія. Завдання 6.1 та 6.2. Забезпечити загальний і рівний доступ до безпечної та доступної питної води, а також належної санітарії та гігієни. Це напряму впливає на жінок, які в багатьох країнах відповідають за збір води.

            Ціль 7 — Доступна та чиста енергія. Завдання 7.1 Забезпечити загальний доступ до недорогих, надійних та сучасних енергетичних послуг. Має гендерний аспект, оскільки доступ до енергії впливає на безпеку, зайнятість і здоров’я жінок.

            Ціль 13 — Боротьба зі зміною клімату. Завдання 13.b. Сприяти механізмам підвищення спроможності для ефективного планування та управління, зокрема зосереджуючи увагу на жінках, молоді та місцевих громадах у найменш розвинених країнах і малих острівних державах.

            Ціль 15 — Захист екосистем суші. Завдання 15.9. Інтегрувати цінність екосистем і біорізноманіття у національні та місцеві плани, стратегії і системи обліку. Жінки, особливо у сільських громадах, відіграють важливу роль для збереження місцевих екосистем та біорізноманіття.

Цілі Сталого Розвитку взаємопов’язані, і в рамках кожної є питання, котрі стосуються гендерної рівності. Доступ жінок до землі, води, лісів і фінансів — це не лише питання прав людини, а й економічної стійкості та сталого розвитку.

Протягом століть медицина ставилася до жінок як до зменшеної версії чоловіків, припускаючи, що їхні тіла функціонують так само, за винятком розміру та репродуктивних можливостей. Ця упередженість і досі формує дослідження, адже чоловіче тіло залишається стандартом, через що здоров’я жінок сповнене сліпих зон. джерело

Наша редакторка з питань здоров’я, Амаліє Гольмґор Мерш, у цьому тижні аналізує — чому так сталося і як це може змінитися.

Протягом століть медицина вважала чоловіче тіло людською нормою. Результат: здоров’я жінок і досі має безліч «білих плям». Як це виправити?

Амаліє Гольмґор Мерш

Йдеться про жінок — приблизно половину населення планети. Ви могли чути, що жінки в середньому живуть довше за чоловіків, але куди менше говорять про те, що жінки проводять більше років у стані поганого здоров’я.

Або вам відомо, що діагностика ендометріозу у деяких країнах може займати до дванадцяти років, хоча до 10% жінок страждають від нього.

Також ви, можливо, знаєте, що жінок у клінічних випробуваннях майже не було до кінця 1980–х і 1990–х років, і що вони й досі недостатньо представлені. Це означає величезні прогалини у розумінні того, як захворювання впливають на жінок і як жінки реагують на ліки та лікування.

Можна продовжувати, але суть, ймовірно, вже зрозуміла: нам бракує інформації про тіла й здоров’я жінок.

### Чоловічий стандарт

Дослідження і клінічні випробування досі значною мірою орієнтовані на чоловіків — і це стосується не лише людей: лабораторії частіше обирають самців мишей. Через це багато хто критикує медицину за ставлення до жінок як до «малих чоловіків», де чоловіче тіло вважається стандартом для наукових досліджень.

Припущення полягає в тому, що результати можна узагальнити на всіх, а отже — що ті самі стандарти діагностики та лікування підходять для обох статей.

Проблема в тому, що це не так. Жінки майже вдвічі частіше, ніж чоловіки, мають побічні реакції на ліки. Вони також частіше стикаються з недооцінкою симптомів, затримкою лікування та недостатньою ефективністю медичної допомоги.

Ендометріоз — лише один приклад, але їх набагато більше: наприклад, серцево-судинні захворювання, де жінки мають гірші результати і вищу смертність.

Деякі хвороби виявляються у жінок інакше, ніж у чоловіків. Наприклад, симптоми інсульту: класичні ознаки — нерозбірлива мова, перекошене обличчя або параліч — не завжди є тим, що відчувають жінки. Натомість вони можуть стикатися з раптовою втомою, сплутаністю свідомості, нудотою, непритомністю чи загальною слабкістю.

На щастя, ситуація починає змінюватися, оскільки дедалі більше уваги приділяється здоров’ю жінок. Деякі країни, як-от Велика Британія, вже мають стратегії з охорони здоров’я жінок — зокрема, спрямовані на зменшення нерівностей шляхом виділення фінансування.

Найсвіжіший заклик до такої стратегії на рівні ЄС прозвучав від аналітичного центру *European Policy Centre* у вересні. А лише минулого тижня парламент Данії погодився виділити 160 мільйонів датських крон (€21,4 млн) на створення національного центру дослідження здоров’я жінок.

Тим часом багато дослідниць закликають до інклюзивних досліджень і випробувань, які насправді включають жінок. Але чому цього не робили раніше? Це пов’язано зі стереотипом, який існує вже сотні років: нібито жіночими тілами «надто складно» керувати через гормони.

### Гормональні гойдалки

Протягом століть жінок відкидали як «менші» та ненадійні об’єкти для досліджень. Мислителі античної Греції, як-от Гіппократ і Арістотель, описували жінок як ірраціональних істот, керованих маткою (“hystera”, звідси слово «істерія»).

Ці уявлення тягнулися через середньовіччя і Просвітництво, коли чоловіча анатомія стала універсальною нормою. Лише на межі XIX–XX століть учені відкрили гормони — одну з багатьох біологічних відмінностей. Але замість того, щоб кинути виклик упередженням, відкриття укріпило їх: тепер жінок вважали керованими гормонами.

Це мислення досі впливає на науку. Гормональні зміни — під час менструального циклу, вагітності чи менопаузи — довго вважали причиною того, що жінки ускладнюють дослідження.

Але чи справді це так?

«Це справжній парадокс», — каже Метте Гансен, професорка наук про спорт з Орхуського університету. — «Через те, що ми віримо, буцімто жіночі гормони впливають на те, що ми хочемо вивчати, ми виключаємо жінок, щоб ізолювати ефекти, які й так хотіли дослідити».

Гансен вивчає вплив жіночих гормонів на м’язи, силу та здоров’я в різні періоди життя. Парадокс у тому, пояснює вона, що доказів впливу гормонів немає саме тому, що цього ніхто не досліджував. Інакше кажучи: жінок виключали на підставі припущень, які ніхто не перевіряв.

Протягом життя жінки їхні гормони переживають численні підйоми та спади. Ці цикли природні, але не завжди приємні.

Візьмімо перименопаузу й менопаузу — перехід у віці 45–55 років, який завершує репродуктивні роки.

Під час цього переходу рівні естрогену та прогестерону знижуються, цикл зупиняється. Зміни можуть спричиняти раптові припливи, зміни настрою, труднощі з концентрацією, втрату кісткової маси.

Але гормональні зміни починаються задовго до цього. Наприклад, у підлітковому віці, коли крихітна гіпофізарна залоза починає виробляти гормони, що стимулюють утворення естрогену в яєчниках. Від цього починаються періоди, зміни настрою, розвиток грудей та інші трансформації.

І з цього часу дівчина входить у приблизно 28-денний цикл, який триває близько 40 років. Естроген підвищується перед овуляцією, допомагаючи відновлювати та потовщувати ендометрій, тоді як прогестерон зростає у другій половині циклу.

Якщо запліднення не відбувається, рівень прогестерону падає — починається менструація. Кожна фаза приносить свої зміни настрою, енергії, концентрації.

У цей період деякі жінки вагітніють — ще один час глибоких гормональних змін.

### Як вивчати жіночі гормони

Щоб досліджувати гормони, важливо враховувати ще один тип гормонів — екзогенні, тобто ті, що надходять у тіло ззовні, зокрема з гормональної контрацепції.

Різні види контрацепції значно змінюють природний гормональний профіль, пояснює Гансен. Комбіновані пігулки (естроген + прогестерон) і «міні-пігулки» (лише прогестерон) знижують рівні природних гормонів і створюють коливання синтетичних.

Тому, коли Гансен і її колеги проводять дослідження, вони мусять чітко визначати, кого саме вони вивчають — наприклад, жінок з ВМС із високою дозою гормонів та контрольну групу жінок без гормональної контрацепції, з природними циклами.

«Ми повинні робити висновки на основі групи, яку включили. Ці результати не обов’язково стосуються інших жінок», — каже Гансен. Наприклад, харчова добавка може діяти по-різному залежно від гормонального профілю.

Отримання такої інформації та правильна класифікація учасниць справді вимагають більше зусиль, ніж у випадку з чоловіками, але це необхідно.

Фінансування — інша проблема. Гансен досліджує здорових жінок, і на це важко отримати кошти, на відміну від досліджень хвороб, попри брак знань про жіночі гормони та, наприклад, повний вплив контрацептивних пігулок.

«Ми винні жінкам у тому, щоб давати їм більш доказові поради», — каже Гансен.

«Менопауза — це також природний процес. Усі жінки проходять через нього. Ми не повинні патологізувати жінок, але маємо поважати той факт, що деякі мають тяжкі симптоми, які впливають на щоденне життя та якість життя. На щастя, уваги до цієї теми стало більше. Але ми досі не маємо достатніх знань, зокрема про те, як полегшувати ці симптоми».

Європейський інститут здоров’я жінок зазначає, що 90% жінок мають симптоми під час менопаузи, а половина каже, що вони заважають їхньому життю. Проте більшість не звертаються по медичну допомогу.

Нове дослідження Копенгагенського університету показало подібні результати: 97% жінок мають симптоми, 83% — принаймні один, а 28% — шість і більше. Одна з авторок дослідження, Марія Гибгольт, назвала ці цифри «приголомшливими» і зазначила, що ми не знаємо достатньо, щоб підтримувати жінок у період (пере)менопаузи.

### Як зробити дослідження здоров’я справедливішими

Поки дослідниці працюють над тим, щоб краще розуміти вплив гормонів, інші науковці закликають до інклюзивних досліджень і випробувань, щоб зробити медицину справедливішою.

Це включає кроки до подолання так званої «бікіні-медицини» — уявлення, що жінки відрізняються від чоловіків лише репродуктивною сферою. Дослідники Бергенського університету закликають до ширшого підходу, ніж той, який Єврокомісія описала у своєму березневому документі про права жінок.

Одне з їхніх ключових рекомендацій — «забезпечення повноцінного представництва жінок у клінічних випробуваннях». Це досі далека від реальності мета, попри законодавство та фінансові механізми в ЄС і багатьох країнах.

Ситуація особливо критична щодо вагітних жінок: станом на червень їх включали менш ніж у 0,4% всіх клінічних випробувань, поданих до ЄС. Для жінок, що годують грудьми, цей показник становив лише 0,1%.

На щастя, з’являються зрушення, як-от нове клінічне дослідження найкращих методів проведення шунтування у жінок. Але будьмо чесними: кількох досліджень замало, щоб виправити століття упереджень.

Файка Ель-Нагаші  та  Анна Зобніна, джерело

Коли в середині жовтня депутати від широкого лівого блоку Nouveau Front Populaire подали до французького парламенту пропозицію вилучити позначення статі з національних посвідчень особи, вони супроводили її поясненням: зафіксована у документах стать, мовляв, шкодить рівності, шкодить жінкам і особливо тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні особи. «Часто зовнішність людини не відповідає стереотипам, пов’язаним із статтю, зазначеною в її офіційних документах», — зазначили вони, а потім зробили логічний стрибок найвищого рівня: заявили, що сама стать є застарілим стереотипом.

Феміністські дискусійні групи вибухнули обуренням. Одна жінка запитала: «Що сталося з французами? Вони збожеволіли?» Якщо чесно, те саме питання можна поставити й до багатьох інших народів сьогодні: чи збожеволіли ірландці, португальці, бельгійці, німці та інші? І якщо ні, то як пояснити, що законодавці в стількох країнах раптом вирішили, ніби біологічна стать — не лише базовий факт людського відтворення, а й наріжний камінь законодавства про рівність і недискримінацію — є пережитком минулого, який треба відкинути, як френологію чи геоцентризм?

Майже 70 лівих депутатів, які підтримали пропозицію у Національних зборах Франції, також заявили, що, на відміну від зросту людини — який теж фіксується у посвідченнях особи, — позначення статі не відповідає міжнародним стандартам прав людини, встановленим Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи та Європейським Союзом. Враховуючи нещодавні тенденції в цих інституціях, на перший погляд може здатися, що заперечити це твердження складно.

Лише кілька тижнів тому Міхаел О’Флаерті, комісар Ради Європи з прав людини, висловив подібні думки у листі до парламенту Великої Британії. О’Флаерті, який очолював Агентство ЄС із фундаментальних прав протягом десяти років, перш ніж обійняти нинішню посаду, наполягає, що нещодавнє рішення Верховного суду Великої Британії може не лише виходити за межі європейського права, але й завдати «жахливої шкоди» тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні люди. Судове рішення уточнило, що відповідно до британського законодавства про рівність слова «жінки» і «чоловіки» мають тлумачитися у їхньому звичному значенні: як «жіночої» та «чоловічої» статі.

Позиція О’Флаерті випливає з його давньої адвокації усунення поняття статі з права та практики, що досягла кульмінації у розробці ним Йог’якартських принципів 2007 року, оновлених у 2017 році з чіткою вимогою: держави мають припинити реєстрацію статі в усіх офіційних документах, зокрема у свідоцтвах про народження.

Саме на цю вимогу, а також на інші документи Ради Європи та ЄС посилалися французькі депутати, дійшовши висновку, що «позначення статі в національних посвідченнях особи є формою дискримінації». До аналогічного висновку дійшов і соціал-демократичний уряд Фінляндії, який у своєму Плані дій з рівності між жінками і чоловіками на 2020–2023 роки запропонував вилучити цифри, що позначають стать, із національних ідентифікаційних номерів. Хоча більшості європейців це може здатися абсурдним, мало хто усвідомлює ні наслідків, ні передісторії цього процесу.

 Заперечення факту статі … розглядається багатьма політичними та інституційними акторами як екзистенційна битва

Інституційна машина, що стоїть за цим процесом, залишається переважно невидимою — захованою в документах ЄС, Ради Європи та ООН, у звітах, політиках і судових рішеннях, де, під прикриттям юридичного жаргону й технократичних модних термінів, лежить центральна теза трансруху: стать не має значення, а визнання її ролі в людському суспільстві — від відтворення і запобігання чоловічому насильству до законодавства, статистики та освіти — є шкідливим саме по собі. З тієї ж причини мало хто в Європі знає, що нещодавно опублікована Європейською Комісією Стратегія рівності для ЛГБТІК+ просуває самовизначення статі без вікових обмежень у державах-членах ЄС — як проміжний крок до повного скасування поняття статі, передбаченого Йог’якартським маніфестом, розробленим О’Флаерті, підтриманим трансактивістськими лобі-групами та схваленим структурами ООН, Ради Європи і ЄС.

Сьогодні заперечення факту статі та виправдання її вилучення з правових реєстрів розглядається багатьма політичними й інституційними діячами як екзистенційна битва, поразка в якій нібито означала б опинитися «в одному таборі з Путіним і Орбаном». Але феміністки — особливо радикальні феміністки — бачили і документували це заперечення десятиліттями. Від The Transsexual Empire Дженіс Реймонд (1978) до Gender Hurts Шіли Джеффріз (2013) і The Abolition of Sex Кари Данскі (2021) — численні захисниці прав жінок попереджали медіа, політиків і громадськість про неминучу ліквідацію поняття статі, яку трансактивістський рух системно створює політично, юридично й мовно вже понад двадцять років. Хоча багатьох із цих жінок відкидали як конспірологинь або звинувачували у ворожості до нібито безпечної меншини, описане ними інституційне захоплення відбулося на найвищих рівнях влади.

У результаті найфантастичніші активістські вигадки тепер стали реальністю в судах, парламентах і державних інституціях по всій Європі, причому наднаціональні структури відіграють ключову роль у їх реалізації. Тож питання сьогодні полягає не в тому, чи може Європа дозволити собі говорити правду про стать, а в тому, чи може вона дозволити собі  цього не робити.

LEANNE OWEN ТА LGB COURAGE COALITION

джерело

Коли я була дитиною, нікому не потрібні були тренінги про те, чому жіночий туалет — для жінок. Жоден комітет не збирався, щоб написати службову записку про те, чому напис на дверях жіночої роздягальні означає саме те, що там зазначено. Ми жили в межах простого соціального контракту, настільки очевидного, що він був невидимим: у жінок є свої простори, а чоловіки — принаймні всі пристойні — туди не заходять.

Цей контракт народився з необхідності, а не з ідеології. Він не базувався на твердженні, що всі чоловіки — монстри. Він спирався на просту й стабільну істину: більшість чоловіків — пристойні, і пристойні чоловіки не вторгаються. Вони не проштовхуються крізь жіночі кордони, не випрошують доступ усередину й не вимагають особливих винятків. Вони розуміють, що певні приміщення — не для них, і що таке виключення — не образа. Це базова повага, яку одна людина винна іншій.

У нещодавній розмові в подкасті Informed Dissent із Дерріком Дженсеном ведучі говорили про те, що кожна функціонуюча культура тримається на таких невимовних правилах — тихих угодах, які всі розуміють, навіть якщо ніхто їх не записує. Це одне з таких правил. Щоб його збагнути, не потрібен диплом із гендерних студій. Безпека жінок залежить не лише від того, що можуть зробити найгірші чоловіки, а й від того, що хороші чоловіки стабільно відмовляються робити.

Ось частина, яку ми почали соромитися визнавати, не кажучи вже про те, щоб вимовити вголос: чоловіча стриманість є частиною системи безпеки. Хороші чоловіки не заходять у жіночі простори. Коли чоловік цього не робить, він миттєво показує, яким саме чоловіком він є. Межа стає видимою лише тоді, коли більшість чоловіків її не перетинає. Будь-яке порушення вирізняється, тому що більшість чоловіків відмовляються порушувати права жінок.

Жіночі простори — це не «вайб» і не стиль життя. Це необхідний, практичний запобіжник у світі, де чоловіче насильство — частий ризик, з яким жінки й дівчата стикаються щодня. Простори тільки для жінок існують, щоб нам не доводилося щоразу проводити оцінку небезпеки, коли нам потрібно переодягнутися, скористатися туалетом, поспати, отримати медичну допомогу або відновитися після травми. Відсутність чоловіків є фільтром. Вона змінює «арифметику» ризику. Вона дає жінці змогу трохи вільніше дихнути.

Саме тому притулки для жінок, кризові центри для постраждалих від зґвалтування, лікарняні відділення, в’язниці, роздягальні й туалети історично були розділені за статтю. Не тому, що кожен чоловік небезпечний, а тому, що достатньо чоловіків є небезпечними достатньо часто, щоб жінкам були потрібні місця, куди основну категорію загрози не допускають без жодних винятків. Кордон, який залежить від доброї волі того, хто до нього підходить, — це не безпека. Це прохання. А жінки ніколи не мали жити на основі прохань.

Гендерна ідеологія вимагає, щоб ми обміняли старий культурний контракт на новий: слово чоловіка стає його перепусткою. За цією моделлю доступ чоловіка до жіночих просторів залежить не від чогось, що можна спостерігати або забезпечити, а від його власної заяви. Простою мовою, кордони жінок стають дозволами, які чоловіки видають собі самі.

Якщо правило змінюється з «чоловіки не заходять» на «чоловіки заходять, якщо скажуть правильні слова», жінки втрачають єдині публічні кімнати, які нам коли-небудь обіцяли, де не було потреби в переговорах. Нас заштовхують у принизливу роль: оцінювати наміри чоловіків у ситуаціях інтимної близькості, гадати, чого нам коштуватиме заперечення, і нести всю відповідальність за все, що станеться далі, якщо ми помилимося.

Нам кажуть, що це лише крихітна меншина, і ми маємо бути великодушними. Але системи безпеки ніколи не будуються навколо більшості, яка поводиться добре. Ми замикаємо двері вночі не тому, що більшість людей — грабіжники, а тому, що деякі ними є, — і тому, що ми не можемо впізнати їх із вигляду й не можемо бути напоготові весь час. Простори, розділені за статтю, працюють так само. Не ідеально, але практично. Вони зменшують шкоду, тому що мають форму «один розмір для всіх». Але правило, яке дозволяє будь-якому чоловікові оголосити себе винятком, не захищає нікого.

І ще одна тиха істина: спосіб захистити жіночних, гендерно-неконформних або інших вразливих чоловіків не полягає в тому, щоб стерти кордони жінок. Пристойне суспільство не вирішує проблему чоловічої вразливості, вимагаючи, щоб жінки здали свої позиції й погодилися на непристойні умови. Якщо чоловікові небезпечно серед інших чоловіків, гуманний вихід — не переселяти його до жіночих кімнат з міркувань політичної доцільності. Гуманне рішення — це щоб чоловіки взяли відповідальність на себе: щоб хороші чоловіки захищали вразливих чоловіків, протистояли чоловічому насильству й забезпечували стандарти поведінки в чоловічих просторах, які забороняють гомофобне цькування й вимагають підзвітності. Жінки не повинні бути примусово мобілізовані як амортизатори для чоловічих провалів — але саме на такий обмін нас обманом, силою й почуттям провини змушують погодитися. Жіночі простори — це не смітник для невирішених суспільних проблем. Це важко здобута соціальна технологія жіночої свободи.

Більшість чоловіків розуміють і віддають перевагу старому контракту. У більшості чоловіків є матері, сестри, доньки, племінниці — жінки, яких вони люблять і яких хотіли б захистити. Більшість чоловіків інстинктивно розуміють, чому жінкам потрібні кімнати, де базове припущення не «можливо, цей чоловік безпечний», а «тут немає жодних чоловіків». Чоловікам не потрібні заняття з перевиховання щодо поваги. Їм потрібен дозвіл поводитися так, як пристойні чоловіки завжди поводилися, — без того, щоб їх за це плямували.

Жінки знають те, що заперечують гасла. Ми досі напружуємося, коли чоловіки заходять до просторів тільки для жінок. Ми досі автоматично оцінюємо виходи. Ми досі шепочемо одна одній, із широко розплющеними очима: «Хтось ще це бачить?» Наші тіла несуть у собі еволюційну систему тривоги, яку Ґевін де Бекер описав у книжці The Gift of Fear («Дар страху») — інстинкт здобичі, старший за мову, налаштований на чоловічу загрозу задовго до того, як цивілізація сформувала будь-які ідеали, покликані нас захищати.

Жіночі кордони — це не жорстока дискримінація. Це обачність. Вони виражають культурний контракт, заснований на біологічній реальності й довгій історії жіночого досвіду. Якщо втримати межу, жінки зберігають куточок публічного життя, де наша безпека не підлягає переговорам. Якщо її зламати, хижаки просто перемістяться на нові мисливські угіддя. Що ще гірше — їх стане важче помітити й уникнути.

Заклик до дії: якщо ви небайдужі до прав і реальностей геїв і лесбійок — і до безпеки жінок загалом, — не дозволяйте нікому присоромити вас до мовчання. Підтримуйте простори, розділені за статтю, у законодавстві й на практиці. Підтримуйте організації й законодавців, готових чесно говорити про біологічну стать. Поділіться цим із тими у вашому житті, хто досі вірить, що кордони — це форма доброти й людського права. LGB Courage Coalition бореться за те, щоб такі лінії залишалися чіткими, загальновідомими й реальними. Нам потрібні ви разом із нами.

*Голлі Лофорд-Сміт*

джерело

У січні 2019 року три радикальні феміністки й одна жінка, що пройшла детранс-перехід (тобто раніше ідентифікувала себе як трансгендерну), виступили на панелі під назвою “Нерівність у Законі про рівність: занепокоєння з боку лівих”. Деякі британські феміністки навіть прилетіли до США, щоб узяти участь у заході й підтримати спікерок.

Після цього і виступаючих, і британських жінок різко засудили за “співпрацю з правими”. Чому? Тому що подія відбулася в приміщенні консервативного аналітичного центру *Heritage Foundation*. Ніхто не зважив на те, що ініціаторкою події була Кетрін Кейв, засновниця непартійної організації *The Kelsey Coalition*, і що вона шукала спікерів і майданчик для такого заходу чотири роки. Як розповіла одна з учасниць, Джулія Бек, в інтерв’ю Меґан Мерфі для *Feminist Current*:

> “Кейв чотири роки шукала хоч когось, хто погодився б публічно говорити про те, як концепція ‘гендерної ідентичності’ впливає на дітей і їхніх батьків. Вона зверталася до всіх лівих аналітичних центрів, які могла знайти, але вони або категорично відмовляли, звинувачуючи в ‘трансфобії’, або просто не відповідали. Зрештою Кейв і організація *WoLF* домовилися провести панель із лівих феміністок у приміщенні *Heritage Foundation*. … На початку 2019 року жоден інший майданчик, що мав хоча б частину політичного впливу, подібного до *Heritage*, навіть не наважувався кинути виклик статус-кво, і ця ситуація зберігається й досі.”

Як зазначає Бек, *Heritage Foundation* була для цих жінок майданчиком “останньої надії”, аби порушити тему, яку вони вважали політично нагальною. Обурення, що послідувало, ніби натякало: краще було б узагалі не проводити захід, ніж зробити це в “неправильному” місці. Навіть через шість років відгомін цієї історії не вщух: у 2025 році Джулії Бек відмовили в участі у конференції *FiLia* саме через її участь у тому заході.

Типовим аргументом у подібних ситуаціях є теза, що феміністки не повинні “співпрацювати з правими” (бути їх “союзницями”, “лягати в одне ліжко” тощо). Нині панує неусвідомлене припущення, що ліві “володіють” усіма меншинами — тобто саме ліві нібито виключно представляють інтереси меншин і тому мають право вимагати їхньої політичної лояльності. Це породжує когнітивний дисонанс, коли члени меншин мають праві погляди: чорна соціальна консерваторка, гей-ультранаціоналіст, жінка-лібертаріанка, бідна прихильниця капіталізму. Те саме стосується і жінок: вважається, що феміністка автоматично має бути лівою. Ми не розрізняємо “лівих феміністок” і просто “феміністок” — вважаємо, що це одне й те саме.

Настав час це припущення поставити під сумнів. Якщо чітко визначити, що таке фемінізм, стає зрозуміло, що питання “чи варто феміністкам співпрацювати з правими” є не менш доречним, ніж питання “чи варто феміністкам співпрацювати з лівими”.

—

### Хто може бути феміністкою?

Фемінізм — це робота **для жінок**.

Не для “людей, деякі з яких — жінки”. Адвокація за соціальне житло, базовий дохід або м’якші вироки в судах не робить людину феміністкою. Ці речі можуть бути корисними для всіх, але те, що щось добре для всіх, не робить це феміністичним. Активізм “за команду лівих” не є фемінізмом, бо він — для всіх, а фемінізм — для жінок.

Це не означає, що ми повинні звужувати поняття фемінізму до певного напряму. Але саме слово *feminism* логічно містить посилання на жінок. Тож визначення фемінізму, до якого я дійшла, виглядає так:

> **Феміністка** — це людина, яка працює заради рівності жінок (у можливостях або в результатах), заради самовизначення жінок, їхнього звільнення чи інтересів жінок (як вона їх розуміє, навіть якщо не всі розуміють це так само), або проти чоловічого домінування.

Соціалістичні феміністки не виключаються цим визначенням, адже вони працюють в інтересах жінок. А от соціалістки, які займаються проєктами “для всіх”, але не для жінок зокрема, — не обов’язково феміністки. Ми можемо працювати заради жінок і водночас приділяти особливу увагу тим, хто має найгірше становище серед жінок — не розчиняючи це у загальнолюдських цілях і не називаючи “фемінізмом” будь-яку добру справу.

Жінки мають “спільну долю”. Ми — соціальний клас. І цей клас включає жінок із різними політичними переконаннями. Безглуздо казати, що рух за права всіх жінок може існувати лише “на умовах команди лівих”. Це все одно, що стверджувати: боротьбу за визволення темношкірих можуть вести лише християни-чорношкірі, або що права лесбійок, геїв і бісексуальних людей можуть відстоювати тільки освічені представники ЛГБ-спільноти.

Меншини не зобов’язані дотримуватися єдиної політичної лінії, тож їхні рухи визволення не можуть контролюватися людьми з певними переконаннями — навіть якщо так відбувається часто. Якщо феміністки “команди лівих” дбають насамперед про саму “команду лівих”, це їхнє право — але вони мають чесно називати себе відповідно: “соціалістичними феміністками”, “марксистськими феміністками”, “феміністками, що віддають перевагу лівим”, “феміністками лейбористського типу”, “зеленими феміністками” тощо. І водночас вони мають дозволити феміністкам, які ставлять **жінок на перше місце**, не працювати з ними, якщо пріоритети розходяться.

Як тільки ми визнаємо, що феміністки можуть бути з будь-якого політичного табору, і перестанемо ділити їх на “своїх” і “чужих”, стане очевидно: заборон для співпраці набагато менше, ніж ми уявляли. Справжнє питання — **коли** ми маємо працювати з тими, хто не ставить інтереси жінок на перше місце?

—

### Повернення до первісного фемінізму

Радикальна феміністка Андреа Дворкін ще на початку усвідомила, що фемінізм — це не питання “ліві чи праві”. У своїй промові “Ненависть до жінок праворуч і ліворуч”, виголошеній 1987 року та опублікованій у збірці *The Sexual Liberals and the Attack on Feminism* (1990), вона сказала:

> “Як феміністки, ми маємо спосіб дивитися на проблеми, який інші просто не розуміють. І праві, і ліві не розуміють, що ми намагаємося зробити.”

На той час ліві визнавали проблему, але вважали її неважливою; праві ж узагалі заперечували її існування. Феміністки ж намагалися зрозуміти, як боротися з чоловічою владою — а і праві, і ліві підтримували її, тільки з різних підстав:

> “Праві обіцяють вам чоловіка, якому ви маєте коритися — але він натомість любитиме вас за це. І за нинішніх умов для багатьох жінок це не така вже й погана угода, бо тоді їм доведеться слухати лише одного чоловіка, а не мільйони.”

> 

> “А ліві кажуть — і вважають, що це чудова угода: ‘Ми дамо вам право на аборт, але лише доки ви залишаєтеся сексуально доступними для нас. Якщо ж почнете говорити про автономний жіночий рух — ми заберемо все, що вам колись давали: гроші, політичну підтримку, суспільну легітимність.’ І саме це вони роблять уже п’ятнадцять років.”

Дворкін підкреслювала: чоловіки з будь-якого політичного табору вірять у чоловічу перевагу, просто приписують її різним джерелам — “Богові чи природі”. Як вона казала: “Бог — це праві; природа — це ліві.”

Справжня боротьба з чоловічою владою означає залучення **всіх жінок** — навіть тих, із ким ви не маєте нічого спільного. Потрібен “активний діалог із жінками різних політичних поглядів, тому що їхнє життя має таку саму цінність, як і ваше”. Чоловікам вигідно розділяти жінок за політичними лініями, бо “якби жінки з обох сторін почали говорити одна з одною, вони могли б виявити, що їх пригнічують одними й тими ж чоловіками тими самими способами”.

Дворкін наводила приклад співпраці чоловіків обох таборів у збереженні жіночої підлеглості через порнографію. Праві використовували закони про непристойність, щоб “тримати порнографію в таємниці від жінок, але забезпечувати доступ до неї чоловікам”. Ліві ж створювали “соціально прийнятний контекст”, щоб задовольнити вимоги тих самих законів. І в результаті:

> “Ми маємо надзвичайну соціальну угоду між правими й лівими, які удають, що постійно борються, але насправді погоджуються: можна показувати будь-яку кількість жіноненависницьких катувань і принижень, якщо лише обгорнути це ‘літературною’ оболонкою, прийнятною для Верховного суду. І вони роблять це разом.”

За її словами, ліві чоловіки, коли говорять про “вільний ринок ідей”, часто мають на увазі жінок — як об’єкти порнографії. “Ми — їхні ‘ідеї’, і вони справді мають вільний ринок у нас,” — писала вона.

Фемінізм, за Дворкін, має повернутися до простого принципу:

> “Коли щось шкодить жінкам — феміністки проти цього. Ненависть до жінок шкодить жінкам. Порнографія — це ненависть до жінок. Вона шкодить жінкам. Феміністки проти цього, а не за.”

Цю думку можна застосувати не лише до порнографії. Коли щось завдає шкоди жінкам, феміністки виступають проти — незалежно від того, чи відповідає це політиці “команди лівих” чи “команди правих”, і незалежно від того, яких саме жінок це зачіпає.

Фемінізм — це не “спочатку політична команда, а потім жінки”.

**Фемінізм — це жінки передусім.**

*Уривок із книги **“Feminism Beyond Left and Right”** (“Фемінізм поза лівими й правими”) Голлі Лофорд-Сміт, виданої видавництвом Polity, 2025. © Holly Lawford-Smith, 2025. Опубліковано з дозволу видавництва.*

*Moteris* означає «жінка» литовською мовою. Це слово походить від *méhtēr* — праіндоєвропейського кореня, що означає «мати». Зв’язок між «жінкою» та «матір’ю» є одним із найдавніших в історії людства — і одним із найбільш спірних. Протягом століть репродуктивна здатність жінок використовувалася для виправдання нашого підпорядкування. Пригнічує нас не біологія, а структури чоловічого домінування, створені для контролю над нею та отримання з неї прибутку. Від поясів цноти до примусової стерилізації, від антиабортних хрестових походів до глобальних індустрій проституції, порнографії та сурогатного материнства — тіла жінок перетворювали на інструменти експлуатації та контролю. джерело

Це домінування не обмежується приватною сферою. Ті самі сили, які експлуатують тіла жінок, також намагаються змусити замовкнути наші політичні голоси. Поки цілі індустрії процвітають на сексуалізації та об’єктивації жінок, тих, хто чинить спротив — хто говорить, організовується та творить солідарність — систематично витісняють із публічного життя. Тепер це придушення набуває інституційних і цифрових форм: припинення фінансування, онлайн-напади, юридичні переслідування та постійна вимога розмити або стерти мову, яка називає жінок політичним класом.

Цей зв’язок між особистим і політичним — у самому серці фемінізму. Те, що відбувається в особистому житті жінок — насильство, виключення, експлуатація — віддзеркалює те, як працює влада в суспільстві загалом. Особисте є політичним, і кожна боротьба за гідність і безпеку в повсякденному житті жінок нерозривно пов’язана з боротьбою за громадянську участь і демократичне представництво. Тіло жінки, яке вважається спірним простором, стає символом того, наскільки далеко сягає — або не сягає — демократія.

**MOTERIS – Protecting the Civic Space of Women and Girls** виникла як колективна феміністська відповідь на цю реальність. Вона визнає, що контроль над тілами жінок і обмеження жіночого голосу походять з одного й того самого континууму влади. Та сама ментальність, яка нормалізує експлуатацію й об’єктивацію жінок, також заперечує нам простір для висловлювання, організації та впливу на суспільства, у яких ми живемо. Захист права жінок на самоорганізацію — це не другорядне питання, а фундаментальний акт відновлення політичного існування — як жінок і як громадянок.

По всій Європі жіночим групам дедалі важче працювати вільно. Напади надходять із різних політичних напрямів: від крайніх правих, які прикриваються «сімейними цінностями»; від економічних політик, що перетворюють рівність і догляд на ринок; і від псевдопрогресивних течій, які заперечують існування жінок як політичного класу, заснованого на статі. Хоч ці сили різні, їх об’єднує одна мета — послабити колективну силу жінок.

Громадянські простори жінок — не абстракція. Це притулки, де жінки, що тікають від чоловічого насильства, отримують безпеку; це сільські жіночі групи, які підтримують ізольованих жінок; це асоціації мігранток, що надають юридичну та психологічну допомогу; це організації, які протистоять цифровим зловживанням і боронять доступ до репродуктивної медицини — і багато інших. Кожен із цих просторів є частиною демократичної тканини, яка підтримує підзвітність, прозорість, справедливість і рівність. Коли ці простори підривають або змушують замовкнути, демократія сама зазнає втрат.

MOTERIS — це не технічний проєкт, а свідомо політичний. Він ґрунтується на переконанні, що права жінок універсальні, невідчужувані й неподільні. Наші громадянські права не можна відокремити від наших соціальних реалій або від владних динамік, що формують наше приватне життя. Захист громадянського простору для жінок означає утвердження повної людяності жінок — визнання того, що все, що з нами відбувається у наших домівках, на робочих місцях та у громадах, є питанням демократії, а не долі.

MOTERIS спирається на феміністську спадщину колективної самоорганізації — на знання, що сила жінок полягає у солідарності, у створенні просторів, які дозволяють нам діяти разом і говорити власним голосом. У час, коли права жінок знову перебувають під атакою, захист нашого громадянського простору — це не лише акт спротиву, а й підтвердження самої демократії — демократії, яка повинна мати стать, демократії, що визнає матеріальну реальність жінок, їхні голоси та їхню колективну силу.

—

**1. MOTERIS – Protecting the Civic Space of Women and Girls** — це дворічна ініціатива, співфінансована Європейським Союзом, яку реалізують Swedish Women’s Lobby у партнерстві з European Network of Migrant Women, Hungarian Women’s Lobby, Coordination Française pour le Lobby Européen des Femmes (CLEF) та Lithuanian Women’s Lobby.

Грейс Мелтон, dailysignal

—

Нещодавно посадова особа Організації Об’єднаних Націй з питань прав людини виступила перед комітетом ООН, щоб представити своє дослідження на тему сурогатного материнства. Для соціальних консерваторів, які зазвичай скептично ставляться до будь-яких дій чиновників ООН, це було приємною зміною темпу.

Звіт, підготовлений Рім Аль-Салем, спеціальною доповідачкою з питань насильства щодо жінок і дівчат, розглядає сурогатне материнство крізь призму насильства щодо жінок і дівчат. У ньому робиться висновок, що практика сурогатного материнства — як у її “альтруїстичній”, так і в комерційній формах — комодифікує (перетворює на товар) і експлуатує жінок і дітей. І, незважаючи на стрімке глобальне поширення сурогатного материнства, у звіті зазначено, що ця практика несумісна з правами людини.

Після детального опису численних способів, якими сурогатне материнство шкодить жінкам і дітям, новий звіт у підсумку рекомендує всім країнам **повністю заборонити сурогатне материнство**, закликаючи держави-члени ООН ухвалити **юридично обов’язковий договір**, який би **заборонив сурогатне материнство у світі** та одночасно **передбачав підтримку його жертв**.

—

Звіт спеціальної доповідачки, який було вперше оприлюднено в липні, уже вплинув на політичні дискусії в кількох країнах. У вересні Словацька Республіка ухвалила **конституційну поправку**, що **забороняє сурогатне материнство**. Тим часом уряди Австралії, Еквадору та Сан-Марино наразі переглядають **правовий статус сурогатного материнства** у своїх країнах.

Інші розвинені держави мають широкий спектр підходів до цієї практики.

Минулого року Італія **заборонила своїм громадянам їздити за кордон**, щоб мати дитину через сурогатне материнство. Разом з Іспанією, Францією та Німеччиною вона також **забороняє всі форми сурогатного материнства всередині країни**. У Великій Британії **обмежено суму**, яку “замовники” можуть сплачувати сурогатній матері, тоді як у Греції **сурогатна мати не має жодних юридичних прав** щодо дитини.

—

### Дикий Захід

Хоча більшість розвинених країн **заборонили або суворо регулюють комерційне сурогатне материнство**, **Сполучені Штати** — серед небагатьох, хто **відверто підтримує цю практику**.

Це особливо **нерегульована індустрія**. Не дивно, що **Каліфорнія** та **Нью-Йорк** є лідерами американського ринку сурогатного материнства. Майже всі штати дозволяють сурогатне материнство та визнають чинність договорів, тоді як **Луїзіана, Мічиган і Небраска** — єдині штати, де воно є незаконним.

На жаль, на відміну від жорстких процедур перевірки для прийомних чи опікунських батьків, у сфері сурогатного материнства **практично немає обмежень щодо того, хто може укласти контракт**. Це дає можливість **будь-яким недоброчесним особам “замовляти” дитину**.

З цієї причини Сполучені Штати стали **провідним напрямком для іноземців**, які шукають можливість “замовити немовля”.

Як зазначили експерти Heritage Foundation Емма Вотерс і Саймон Генкінсон у торішньому звіті:

> “Міжнародна індустрія ‘оренди утроби’ у непропорційній мірі підживлюється громадянами Китаю (41,7%), тоді як Франція (9,2%) та Іспанія (8,5%) є наступними за часткою національностями, що користуються послугами сурогатних матерів у США.”

—

### Продаж дітей

Комерційні контракти на сурогатне материнство **дорівнюють продажу дитини**. Як зазначає провідний правовий експерт із сурогатного материнства Девід Смолін,

> “замовники сплачують не лише за створення, виношування та народження дитини, бо, очевидно, вони не були б задоволені, якби не отримали також виключну фізичну й юридичну опіку над нею”.

Важко побачити, чим це відрізняється за суттю від **купівлі породистого цуценяти** у заводчика.

Насправді головна **юридична відмінність** між продажем немовляти (що справедливо є незаконним) і комерційним контрактом про сурогатне материнство полягає лише в **часі**. Якщо контракт підписано **до зачаття дитини**, це — **легальна передача батьківських прав** від сурогатної матері до замовників. Якщо ж контракт укладено **після зачаття**, сторони **винні в торгівлі дітьми**.

Хоча США не є стороною **Конвенції ООН про права дитини**, країна підписала й ратифікувала її **факультативний протокол**, який **забороняє продаж дітей**. На жаль, офіційна позиція США полягає в тому, що

> “домовленості про сурогатне материнство не підпадають під дію” цього протоколу щодо захисту дітей від експлуатації.

—

### Права дітей

Незалежно від міжнародного права, **дитина має природне право знати своїх батьків і бути ними доглянутою**. А батьки мають обов’язок керувати вихованням своєї дитини. Правильне розуміння батьківських прав визнає **сім’ю як основну одиницю суспільства** і найкращого захисника дітей.

На противагу цьому, **сурогатне материнство ставить бажання дорослих вище за потреби дітей**, жертвуючи природним правом дитини бути доглянутою **своєю матір’ю та батьком**.

Ті, хто користується сурогатними матерями, зазвичай — **одинокі чоловіки, одностатеві пари або жінки, які не можуть виносити дитину**. Це означає, що будь-яка дитина, вихована замовниками, **навмисно буде відокремлена щонайменше від одного з батьків**.

Дитина, народжена від сурогатної матері, **ніколи б не погодилася** на навмисну втрату своєї матері. Як пояснює правозахисниця у сфері прав дитини Кейті Фауст, сурогатне материнство

> “розділяє те, що має бути однією жінкою — ‘матір’ — на трьох купівельних і взаємозамінних жінок.”

Це **генетична мати** (донорка яйцеклітини), **мати-народжувачка** (сурогатна) та **соціальна мати** (замовниця).

За словами Фауст,

> “для дітей жодна з цих трьох матерів не є необов’язковою, і кожного разу, коли вони не зібрані в одній особі, дитина зазнає втрати… Сурогатне материнство навмисно — і часто комерційно — змушує дитину втратити одну або всіх них.”

Це **несправедливість щодо дитини**, незалежно від того, наскільки сильно замовники бажають мати її.

—

### Регулювати чи заборонити?

Аль-Салем, спеціальна доповідачка ООН, **не новачок у суперечливих темах**. Під час своєї роботи в ООН вона вже піднімала **чутливі питання гендерної ідеології, проституції та насильства щодо жінок і дівчат у спорті**.

Її останній звіт про сурогатне материнство викликав хвилю **емоційних обговорень**. Дипломати з кількох країн привітали звіт, але багато хто різко заперечив проти безкомпромісного засудження сурогатного материнства.

Представниця Австралії заявила, що **сурогатне материнство “не є за своєю природою експлуататорським”** і що країна прагне до “етичного сурогатного материнства відповідно до міжнародного права прав людини”.

Дипломат із Латвії зазначив, що сурогатне материнство — це “спосіб, у який люди створюють сім’ї”, натякаючи, що його заборона була б небажаною.

Представник Південної Африки закликав **регулювати сурогатне материнство, а не забороняти його**.

А дипломат з Іспанії висловився **на підтримку “прав ЛГБТК-людей”** у контексті сурогатного материнства.

Але у своєму висновку Аль-Салем **відкинула думку, що сурогатне материнство може бути і законним, і таким, що захищає права людини**.

> “Факт полягає в тому, — сказала вона, — що замовники переходять туди, де найменше регулювань, найменше гарантій і найдешевші варіанти.”

Чим більше ми **нормалізуємо сурогатне материнство**, тим **поширенішим воно ставатиме**.

**Юридичні хитрощі та регулювання не можуть усунути його експлуататорну природу.**

Якщо урядові лідери справді хочуть **захищати права людини**, вони повинні **прислухатися до порад спеціальної доповідачки** й **повністю заборонити цю практику**.

Маріна Лопес, The Atlantic

Щось було не так під час зустрічі дітей із дитсадка. Я жила в Сінгапурі вже місяць, і щодня я була єдиною матір’ю, яка чекала на своїх дітей біля школи. Натомість стоянка була заповнена сивими бабусями й дідусями, які приїжджали вчасно, щоб забрати дітей і відвезти їх додому або на позашкільні заняття. Як я згодом дізналася, ці бабусі й дідусі робили це не лише з любові до своїх онуків. Багатьом із них ще й платили.

У Сінгапурі, згідно зі звітом 2019 року дослідників із Singapore Children’s Society та KK Women’s and Children’s Hospital, бабусі й дідусі є основними доглядальниками принаймні для 50% дітей, коли тим виповнюється 18 місяців, і для третини дітей віком 3 роки. Така система народилася з глибоко вкоріненої культури синівської поваги та міжпоколінської підтримки, у якій старші дорослі доглядають малих дітей, а ті діти, коли виростуть, очікувано доглядатимуть своїх батьків та дідусів і бабусь у старості. Це також форма догляду, яка частково підтримується фінансовими переказами.

Багато дорослих дітей у Сінгапурі регулярно виплачують батькам щомісячні грошові перекази. Ця сума не завжди є оплатою саме за догляд за дітьми; вона може допомагати покривати рахунки, продукти чи інші потреби. Але ця допомога визнає факт, який часто ігнорується у США: внесок літніх людей — це реальна праця, яка заслуговує на оплату. Як сказала мені Ірен Хі, сінгапурська бабуся трьох онуків — її донька платить їй щомісячну суму та покриває деякі витрати: «Це моя робота».

Багато американців, імовірно, здригнулися б від думки про гроші у таких сімейних стосунках. Але більшість сінгапурських бабусь і дідусів, які доглядають за дітьми, навряд чи описали б цю оплату як просту фінансову транзакцію. Навпаки — переваги такого устрою поширюються на все суспільство: працюючі батьки отримують доступний, надійний і гнучкий догляд; бабусі й дідусі мають фінансову підтримку; а діти зростають ближче до своїх бабусь і дідусів, ніж могли б інакше, водночас навчаючись цінувати турботу про родину.

Американці тим часом уже платять іншим людям — і багато — щоб ті доглядали їхніх дітей. За даними 2022 року з Національної бази цін на догляд за дітьми, сім’ї з однією дитиною витрачають від 8,9% до 16% свого середнього доходу на догляд поза домом; у деяких округах ця цифра перевищує 20%. Понад половина американських сімей, які відповіли на опитування Care.com у 2022 році, сказали, що витрачають понад 20% річного доходу на догляд за дітьми. У 38 штатах та окрузі Колумбія, згідно з даними Economic Policy Institute, догляд за немовлям коштує дорожче, ніж навчання в державному коледжі. І це коли батьки можуть знайти догляд. У 2018 році Центр американського прогресу повідомив, що понад 83% батьків дітей до 5 років мають серйозні труднощі з пошуком доступного якісного догляду.

Як *The Atlantic* уже писав, американські батьки покладаються на бабусь, особливо бабусь, значно більше, ніж попередні покоління. Але, на відміну від багатьох інших частин світу, у США ця робота зазвичай не сприймається й не компенсується як цінна праця. Це просто називають «допомога».

Сінгапурська модель могла б стати одним зі способів полегшення ситуації. Звісно, копіювати її по всій території США було б складно. Передусім, Сінгапур дуже маленький — приблизно 280 квадратних миль, менший за Нью-Йорк-Сіті — і більшість бабусь і дідусів живуть недалеко від своїх дітей, що дозволяє їм допомагати щодня. Завдяки зручним автострадам і громадському транспорту бабуся чи дідусь майже ніколи не перебувають далі, ніж за годину їзди — на відміну від багатьох американських сімей. Також у Сінгапурі уряд значно підтримує родини, чого США досі не змогли досягти через політичні бар’єри та культурні відмінності щодо догляду.

Але Сінгапур усе одно є корисним прикладом того, як може працювати оплата бабусь і дідусів. Це також яскрава ілюстрація того, як оплачуваний догляд може приносити користь у багатьох напрямках — забезпечуючи кращі результати для дітей, більшу стабільність для батьків і глибше почуття сенсу для літніх людей.

—

**Робота бабусь і дідусів у Сінгапурі**

Я зустріла Ірен Хі, коли працювала над книжкою про те, як у різних культурах світу виховують дітей. Вона була однією з багатьох літніх людей, яких я зустріла у Сінгапурі, для яких догляд за онуками не був підробітком чи актом милосердя — а справжньою роботою з годинами, очікуваннями та відповідальністю.

Робочий день Ірен зазвичай щільно заповнений. Щоранку вона доглядає свого однорічного онука у себе вдома. Після обіду забирає двох онучок, 4 і 6 років, із дитсадка та возить їх на заняття китайською мовою. Вона рідко бере лікарняний. У відповідь її донька оплачує великі покупки та побутову техніку.

Такий устрій означає, що бабусям і дідусям доводиться вплітати своїх онуків у своє щоденне життя. Онуки можуть ходити з ними на ринок чи на релігійні служби. Діти можуть спостерігати, як бабуся грає в маджон чи карти з друзями. Так час, проведений із дідусем або бабусею, перетворюється на культурний місток, через який передаються звички, традиції, іноді — мови.

На відміну від США, уряд Сінгапуру підкріплює таку модель догляду суттєвою фінансовою підтримкою. Родини, які хочуть жити в радіусі 2,5 миль від бабусі чи дідуся, можуть отримати житлову субсидію на суму понад 15 000 доларів. А працюючі матері, які покладаються на родичів у догляді за дітьми, можуть отримати до 2 325 доларів податкової знижки на рік.

—

**Оплачений догляд як інструмент стабільності**

Подібні стимули, найімовірніше, у США найближчим часом не з’являться. Але сама ідея збільшення державної підтримки молодих сімей має певну двопартійну підтримку. Одна пропозиція республіканців і демократів у Конгресі передбачає збільшення податкового кредиту на дітей до 2 500 доларів для однієї дитини та до 4 000 доларів для двох і більше — частину цих грошей можна було б спрямовувати на догляд. Це політика, яка має сподобатися і консерваторам, що пропагують сімейні цінності, і прогресивним прихильникам розширення соцзахисту.

І хоча таких коштів вистачить лише на місяць чи два інституційного догляду, вони можуть забезпечити багато місяців догляду з боку бабусь і дідусів.

Фінансовий стимул також може допомогти деяким сім’ям подолати проблему відстані — так само, як обіцянка роботи давно мотивує людей переїжджати. Так сталося у моєї подруги Ребекки Маєр із Сіетла. Після народження першої дитини під час пандемії вона в паніці дізналася, що локальні дитсадки мають черги до трьох років. Її свекруха Роббі запропонувала переїхати з іншого кінця країни, щоб допомогти. В обмін на це Ребекка та її чоловік вирішили платити Роббі по 1 000 доларів на місяць за догляд.

«У мене були страхи, — казала Ребекка. — Я боялася, що свекруха почуватиметься найманою працівницею, і що наші стосунки “стануть транзакційними”». Але за кілька років усе змінилося. «Швидко стало очевидно, що якість догляду, який отримують наші діти, просто неперевершена».

Оплата додала чіткості в домовленості. Це допомогло всім сторонам чітко визначати очікування, регулярно спілкуватися та вирішувати конфлікти до того, як вони загостряться. Це також дало Роббі відчуття визнання, а сім’ї — відчуття спільної мети. «Наші стосунки змінилися, — сказала Ребекка. — Здається, ми стали своєрідною комунальною єдністю навколо двох дівчаток».

—

**Чи підійде це всім?**

Модель оплати бабусь і дідусів не працюватиме для кожної родини у США. Не всі сім’ї мають здорові міжпоколінні стосунки. Не всі готові до тісної фінансової взаємозалежності, яка суперечить традиційній американській культурі індивідуалізму. Деякі бабусі й дідусі фізично не можуть або не хочуть доглядати дітей щодня. Деякі не можуть або не хочуть переїжджати. А деякі батьки просто не мають грошей.

Неформальний догляд бабусь і дідусів особливо поширений серед малозабезпечених родин, які не мають доступного догляду поруч і не можуть дозволити собі платити навіть своїм родичам.

Але для домогосподарств, які мають ресурси та можливість взяти на себе регулярну оплату догляду бабусь і дідусів — а статистика показує, що таких сімей мільйони — ця модель цілком реальна.

Згідно зі звітом 2019 року в *Journal of Marriage and Family* (на основі даних великого довготривалого дослідження Panel Study of Income Dynamics), майже три чверті дорослих віком від 25 років живуть у радіусі 30 миль від одного з батьків — доволі зручна відстань для щоденного догляду. А зважаючи на те, скільки американські сім’ї й так витрачають на догляд, вони легко могли б платити бабусям і дідусям хоча б 10% доходу. (Варто зазначити, що взаємна модель поширюється не лише на бабусь і дідусів: у Мозамбіку, де я працювала журналісткою, я бачила, як молоді батьки покладалися на літніх сусідів, які доглядали дітей в обмін на продукти, оплату телефону чи негласну обіцянку майбутньої підтримки.)

Маю підозру, що багато американських батьків не платять бабусям і дідусям лише тому, що їм ніколи не спадало це на думку. Якби вони спробували, переваги могли б стати для них одкровенням. Є, звісно, логістичні переваги: бабусі й дідусі зазвичай можуть запропонувати гнучкий графік, дають кращу пропорцію «доглядач–дитина», ніж будь-який дитсадок, і можуть доглядати дітей у їхньому власному домі (ніяких поїздок туди-назад). Ще глибше — американські родини могли б почати більше цінувати соціальні переваги взаємної турботи, які добре знайомі сім’ям в інших частинах світу — сім’ям, для яких сама ідея «кризи догляду» була б просто немислимою.

**Вікторія Сміт**, Unherd

*Це — журнальний ідеал «жінки».*

Фото: Getty

Глянцеві журнали завжди мали складні стосунки зі своєю жіночою аудиторією. Як переконати жінку, що ти на її боці — що ти за її самореалізацію — і водночас подбати, щоб вона ніколи не почувалася добре у власному тілі? Як підтримувати відчуття неповноцінності — що вона надто товста, надто стара, надто немодна, — від якого залежать твої рекламодавці? Адже не можна сказати їй це прямо. Треба зробити так, щоб вона повірила, ніби ненависть до себе походить зсередини.

Упродовж багатьох років видання на кшталт *Glamour* балансували на межі: вони виступають за ментальне здоров’я, підвищують обізнаність про розлади харчової поведінки, повторюють своїм читачкам, що вони «ідеальні, як є» — але ж хіба £30 за помаду, «сумочка за запитом» чи дрібна косметична «корекція» не зроблять їх іще кращими? У світі глянцю, як і у світі порно, «жінка» визначається через жіночність. Водночас ринок складається з нудних справжніх жінок — істот, які ніколи не будуть достатньо накачаними, відретушованими й штучними.

Журнали навчилися використовувати це собі на користь. Ідеал жіночності соромить жінок, змушуючи їх купувати непотрібні речі, аби стати кимось іншим, ніж просто живою людиною з плоті й крові. Цілком природно, що будь-яка бізнес-модель, яка тримається на цьому — на жахові перед дорослою людською жінкою, замаскованому під псевдопрогресивну мову, — охоче прийме трансактивізм.

Тож немає нічого дивного чи «сміливого» в останній обкладинці *Glamour*, де зображено дев’ять глянцево вбраних трансгендерних жінок у футболках із написом *protect the dolls* («захистіть ляльок») під заголовком *Women of the Year* («Жінки року»). У статті, що супроводжує знімок, Шон Фей пише: «Футболка й гасло стали вірусними після того, як Верховний суд Великої Британії ухвалив рішення щодо тлумачення слова “sex” у Законі про рівність 2010 року, яке виключило трансгендерних жінок із цього визначення».

Так, усе вірно. Після того, як Верховний суд Британії у квітні підтвердив, що жінок слід визначати за їхньою жіночою статтю (людською природою), а не за жіночністю (штучною рисою), виник рух, що поставив у центр поняття жінки як ляльки. На обкладинці *Glamour* немає жодної жінки. Це журнальний ідеал «жінки» у найчистішому вигляді: пластикові груди, надутий рот, довге волосся, мінімум жиру. Проблема не в тому, що справжня жінка не може мати такі риси. Проблема в тому, що коли йдеться про визначення необхідних ознак жіночності, глянцеві журнали — як і порно, як і ідеологія гендерної ідентичності — перш за все відмовляються від самої жіночності як біологічного факту.

Як і належить індустрії, *Glamour* приховує жорстокість за захопленим тоном, який нібито говорить від імені «маргіналізованих». Те, що Фей та інші почуваються жертвами самої ідеї існування жіночих роздягалень, туалетів, в’язниць, притулків чи навіть слів для позначення жінок, — не новина. Особливо тривожним є те, як це подається. Історично жіночі журнали коливалися між «прогресивним» позиціонуванням і антифеміністським цькуванням, щоб утримати читачок у стані невдоволення. Тепер ці дві речі повністю злилися.

Як читачка, ти маєш не лише відчувати, що недостатньо жіночна. Якщо тобі навіть трохи здається, що жінки — це не ляльки, визначені жіночністю, ти маєш ще й відчути сором за свій «привілей» і моральну нікчемність. У минулому ці журнали використовували феміністські гасла, щоб пом’якшити бодішеймінг. Тепер сам бодішеймінг — у найчистішій формі, тобто приниження жіночності як такої — видається за фемінізм.

Трансактивізм дозволив таким виданням, як *Glamour*, сказати вголос те, що вони завжди натякали потай. І справа не лише в заголовках «Жінки року». Найгірше те, що стільки років жінок заохочували шкодити собі й ненавидіти себе через культ жіночності.

Досить, пані: ви ніколи не будете «достатньо хорошими» — і настав час припинити намагатися. Принаймні тепер вони кажуть це вам прямо в обличчя.

*Вікторія Сміт — письменниця та авторка публікацій про жінок, культуру та фемінізм.*