Маріна Лопес, The Atlantic
Щось було не так під час зустрічі дітей із дитсадка. Я жила в Сінгапурі вже місяць, і щодня я була єдиною матір’ю, яка чекала на своїх дітей біля школи. Натомість стоянка була заповнена сивими бабусями й дідусями, які приїжджали вчасно, щоб забрати дітей і відвезти їх додому або на позашкільні заняття. Як я згодом дізналася, ці бабусі й дідусі робили це не лише з любові до своїх онуків. Багатьом із них ще й платили.
У Сінгапурі, згідно зі звітом 2019 року дослідників із Singapore Children’s Society та KK Women’s and Children’s Hospital, бабусі й дідусі є основними доглядальниками принаймні для 50% дітей, коли тим виповнюється 18 місяців, і для третини дітей віком 3 роки. Така система народилася з глибоко вкоріненої культури синівської поваги та міжпоколінської підтримки, у якій старші дорослі доглядають малих дітей, а ті діти, коли виростуть, очікувано доглядатимуть своїх батьків та дідусів і бабусь у старості. Це також форма догляду, яка частково підтримується фінансовими переказами.
Багато дорослих дітей у Сінгапурі регулярно виплачують батькам щомісячні грошові перекази. Ця сума не завжди є оплатою саме за догляд за дітьми; вона може допомагати покривати рахунки, продукти чи інші потреби. Але ця допомога визнає факт, який часто ігнорується у США: внесок літніх людей — це реальна праця, яка заслуговує на оплату. Як сказала мені Ірен Хі, сінгапурська бабуся трьох онуків — її донька платить їй щомісячну суму та покриває деякі витрати: «Це моя робота».
Багато американців, імовірно, здригнулися б від думки про гроші у таких сімейних стосунках. Але більшість сінгапурських бабусь і дідусів, які доглядають за дітьми, навряд чи описали б цю оплату як просту фінансову транзакцію. Навпаки — переваги такого устрою поширюються на все суспільство: працюючі батьки отримують доступний, надійний і гнучкий догляд; бабусі й дідусі мають фінансову підтримку; а діти зростають ближче до своїх бабусь і дідусів, ніж могли б інакше, водночас навчаючись цінувати турботу про родину.
Американці тим часом уже платять іншим людям — і багато — щоб ті доглядали їхніх дітей. За даними 2022 року з Національної бази цін на догляд за дітьми, сім’ї з однією дитиною витрачають від 8,9% до 16% свого середнього доходу на догляд поза домом; у деяких округах ця цифра перевищує 20%. Понад половина американських сімей, які відповіли на опитування Care.com у 2022 році, сказали, що витрачають понад 20% річного доходу на догляд за дітьми. У 38 штатах та окрузі Колумбія, згідно з даними Economic Policy Institute, догляд за немовлям коштує дорожче, ніж навчання в державному коледжі. І це коли батьки можуть знайти догляд. У 2018 році Центр американського прогресу повідомив, що понад 83% батьків дітей до 5 років мають серйозні труднощі з пошуком доступного якісного догляду.
Як *The Atlantic* уже писав, американські батьки покладаються на бабусь, особливо бабусь, значно більше, ніж попередні покоління. Але, на відміну від багатьох інших частин світу, у США ця робота зазвичай не сприймається й не компенсується як цінна праця. Це просто називають «допомога».
Сінгапурська модель могла б стати одним зі способів полегшення ситуації. Звісно, копіювати її по всій території США було б складно. Передусім, Сінгапур дуже маленький — приблизно 280 квадратних миль, менший за Нью-Йорк-Сіті — і більшість бабусь і дідусів живуть недалеко від своїх дітей, що дозволяє їм допомагати щодня. Завдяки зручним автострадам і громадському транспорту бабуся чи дідусь майже ніколи не перебувають далі, ніж за годину їзди — на відміну від багатьох американських сімей. Також у Сінгапурі уряд значно підтримує родини, чого США досі не змогли досягти через політичні бар’єри та культурні відмінності щодо догляду.
Але Сінгапур усе одно є корисним прикладом того, як може працювати оплата бабусь і дідусів. Це також яскрава ілюстрація того, як оплачуваний догляд може приносити користь у багатьох напрямках — забезпечуючи кращі результати для дітей, більшу стабільність для батьків і глибше почуття сенсу для літніх людей.
—
**Робота бабусь і дідусів у Сінгапурі**
Я зустріла Ірен Хі, коли працювала над книжкою про те, як у різних культурах світу виховують дітей. Вона була однією з багатьох літніх людей, яких я зустріла у Сінгапурі, для яких догляд за онуками не був підробітком чи актом милосердя — а справжньою роботою з годинами, очікуваннями та відповідальністю.
Робочий день Ірен зазвичай щільно заповнений. Щоранку вона доглядає свого однорічного онука у себе вдома. Після обіду забирає двох онучок, 4 і 6 років, із дитсадка та возить їх на заняття китайською мовою. Вона рідко бере лікарняний. У відповідь її донька оплачує великі покупки та побутову техніку.
Такий устрій означає, що бабусям і дідусям доводиться вплітати своїх онуків у своє щоденне життя. Онуки можуть ходити з ними на ринок чи на релігійні служби. Діти можуть спостерігати, як бабуся грає в маджон чи карти з друзями. Так час, проведений із дідусем або бабусею, перетворюється на культурний місток, через який передаються звички, традиції, іноді — мови.
На відміну від США, уряд Сінгапуру підкріплює таку модель догляду суттєвою фінансовою підтримкою. Родини, які хочуть жити в радіусі 2,5 миль від бабусі чи дідуся, можуть отримати житлову субсидію на суму понад 15 000 доларів. А працюючі матері, які покладаються на родичів у догляді за дітьми, можуть отримати до 2 325 доларів податкової знижки на рік.
—
**Оплачений догляд як інструмент стабільності**
Подібні стимули, найімовірніше, у США найближчим часом не з’являться. Але сама ідея збільшення державної підтримки молодих сімей має певну двопартійну підтримку. Одна пропозиція республіканців і демократів у Конгресі передбачає збільшення податкового кредиту на дітей до 2 500 доларів для однієї дитини та до 4 000 доларів для двох і більше — частину цих грошей можна було б спрямовувати на догляд. Це політика, яка має сподобатися і консерваторам, що пропагують сімейні цінності, і прогресивним прихильникам розширення соцзахисту.
І хоча таких коштів вистачить лише на місяць чи два інституційного догляду, вони можуть забезпечити багато місяців догляду з боку бабусь і дідусів.
Фінансовий стимул також може допомогти деяким сім’ям подолати проблему відстані — так само, як обіцянка роботи давно мотивує людей переїжджати. Так сталося у моєї подруги Ребекки Маєр із Сіетла. Після народження першої дитини під час пандемії вона в паніці дізналася, що локальні дитсадки мають черги до трьох років. Її свекруха Роббі запропонувала переїхати з іншого кінця країни, щоб допомогти. В обмін на це Ребекка та її чоловік вирішили платити Роббі по 1 000 доларів на місяць за догляд.
«У мене були страхи, — казала Ребекка. — Я боялася, що свекруха почуватиметься найманою працівницею, і що наші стосунки “стануть транзакційними”». Але за кілька років усе змінилося. «Швидко стало очевидно, що якість догляду, який отримують наші діти, просто неперевершена».
Оплата додала чіткості в домовленості. Це допомогло всім сторонам чітко визначати очікування, регулярно спілкуватися та вирішувати конфлікти до того, як вони загостряться. Це також дало Роббі відчуття визнання, а сім’ї — відчуття спільної мети. «Наші стосунки змінилися, — сказала Ребекка. — Здається, ми стали своєрідною комунальною єдністю навколо двох дівчаток».
—
**Чи підійде це всім?**
Модель оплати бабусь і дідусів не працюватиме для кожної родини у США. Не всі сім’ї мають здорові міжпоколінні стосунки. Не всі готові до тісної фінансової взаємозалежності, яка суперечить традиційній американській культурі індивідуалізму. Деякі бабусі й дідусі фізично не можуть або не хочуть доглядати дітей щодня. Деякі не можуть або не хочуть переїжджати. А деякі батьки просто не мають грошей.
Неформальний догляд бабусь і дідусів особливо поширений серед малозабезпечених родин, які не мають доступного догляду поруч і не можуть дозволити собі платити навіть своїм родичам.
Але для домогосподарств, які мають ресурси та можливість взяти на себе регулярну оплату догляду бабусь і дідусів — а статистика показує, що таких сімей мільйони — ця модель цілком реальна.
Згідно зі звітом 2019 року в *Journal of Marriage and Family* (на основі даних великого довготривалого дослідження Panel Study of Income Dynamics), майже три чверті дорослих віком від 25 років живуть у радіусі 30 миль від одного з батьків — доволі зручна відстань для щоденного догляду. А зважаючи на те, скільки американські сім’ї й так витрачають на догляд, вони легко могли б платити бабусям і дідусям хоча б 10% доходу. (Варто зазначити, що взаємна модель поширюється не лише на бабусь і дідусів: у Мозамбіку, де я працювала журналісткою, я бачила, як молоді батьки покладалися на літніх сусідів, які доглядали дітей в обмін на продукти, оплату телефону чи негласну обіцянку майбутньої підтримки.)
Маю підозру, що багато американських батьків не платять бабусям і дідусям лише тому, що їм ніколи не спадало це на думку. Якби вони спробували, переваги могли б стати для них одкровенням. Є, звісно, логістичні переваги: бабусі й дідусі зазвичай можуть запропонувати гнучкий графік, дають кращу пропорцію «доглядач–дитина», ніж будь-який дитсадок, і можуть доглядати дітей у їхньому власному домі (ніяких поїздок туди-назад). Ще глибше — американські родини могли б почати більше цінувати соціальні переваги взаємної турботи, які добре знайомі сім’ям в інших частинах світу — сім’ям, для яких сама ідея «кризи догляду» була б просто немислимою.