*Голлі Лофорд-Сміт*
У січні 2019 року три радикальні феміністки й одна жінка, що пройшла детранс-перехід (тобто раніше ідентифікувала себе як трансгендерну), виступили на панелі під назвою “Нерівність у Законі про рівність: занепокоєння з боку лівих”. Деякі британські феміністки навіть прилетіли до США, щоб узяти участь у заході й підтримати спікерок.
Після цього і виступаючих, і британських жінок різко засудили за “співпрацю з правими”. Чому? Тому що подія відбулася в приміщенні консервативного аналітичного центру *Heritage Foundation*. Ніхто не зважив на те, що ініціаторкою події була Кетрін Кейв, засновниця непартійної організації *The Kelsey Coalition*, і що вона шукала спікерів і майданчик для такого заходу чотири роки. Як розповіла одна з учасниць, Джулія Бек, в інтерв’ю Меґан Мерфі для *Feminist Current*:
> “Кейв чотири роки шукала хоч когось, хто погодився б публічно говорити про те, як концепція ‘гендерної ідентичності’ впливає на дітей і їхніх батьків. Вона зверталася до всіх лівих аналітичних центрів, які могла знайти, але вони або категорично відмовляли, звинувачуючи в ‘трансфобії’, або просто не відповідали. Зрештою Кейв і організація *WoLF* домовилися провести панель із лівих феміністок у приміщенні *Heritage Foundation*. … На початку 2019 року жоден інший майданчик, що мав хоча б частину політичного впливу, подібного до *Heritage*, навіть не наважувався кинути виклик статус-кво, і ця ситуація зберігається й досі.”
Як зазначає Бек, *Heritage Foundation* була для цих жінок майданчиком “останньої надії”, аби порушити тему, яку вони вважали політично нагальною. Обурення, що послідувало, ніби натякало: краще було б узагалі не проводити захід, ніж зробити це в “неправильному” місці. Навіть через шість років відгомін цієї історії не вщух: у 2025 році Джулії Бек відмовили в участі у конференції *FiLia* саме через її участь у тому заході.
Типовим аргументом у подібних ситуаціях є теза, що феміністки не повинні “співпрацювати з правими” (бути їх “союзницями”, “лягати в одне ліжко” тощо). Нині панує неусвідомлене припущення, що ліві “володіють” усіма меншинами — тобто саме ліві нібито виключно представляють інтереси меншин і тому мають право вимагати їхньої політичної лояльності. Це породжує когнітивний дисонанс, коли члени меншин мають праві погляди: чорна соціальна консерваторка, гей-ультранаціоналіст, жінка-лібертаріанка, бідна прихильниця капіталізму. Те саме стосується і жінок: вважається, що феміністка автоматично має бути лівою. Ми не розрізняємо “лівих феміністок” і просто “феміністок” — вважаємо, що це одне й те саме.
Настав час це припущення поставити під сумнів. Якщо чітко визначити, що таке фемінізм, стає зрозуміло, що питання “чи варто феміністкам співпрацювати з правими” є не менш доречним, ніж питання “чи варто феміністкам співпрацювати з лівими”.
—
### Хто може бути феміністкою?
Фемінізм — це робота **для жінок**.
Не для “людей, деякі з яких — жінки”. Адвокація за соціальне житло, базовий дохід або м’якші вироки в судах не робить людину феміністкою. Ці речі можуть бути корисними для всіх, але те, що щось добре для всіх, не робить це феміністичним. Активізм “за команду лівих” не є фемінізмом, бо він — для всіх, а фемінізм — для жінок.
Це не означає, що ми повинні звужувати поняття фемінізму до певного напряму. Але саме слово *feminism* логічно містить посилання на жінок. Тож визначення фемінізму, до якого я дійшла, виглядає так:
> **Феміністка** — це людина, яка працює заради рівності жінок (у можливостях або в результатах), заради самовизначення жінок, їхнього звільнення чи інтересів жінок (як вона їх розуміє, навіть якщо не всі розуміють це так само), або проти чоловічого домінування.
Соціалістичні феміністки не виключаються цим визначенням, адже вони працюють в інтересах жінок. А от соціалістки, які займаються проєктами “для всіх”, але не для жінок зокрема, — не обов’язково феміністки. Ми можемо працювати заради жінок і водночас приділяти особливу увагу тим, хто має найгірше становище серед жінок — не розчиняючи це у загальнолюдських цілях і не називаючи “фемінізмом” будь-яку добру справу.
Жінки мають “спільну долю”. Ми — соціальний клас. І цей клас включає жінок із різними політичними переконаннями. Безглуздо казати, що рух за права всіх жінок може існувати лише “на умовах команди лівих”. Це все одно, що стверджувати: боротьбу за визволення темношкірих можуть вести лише християни-чорношкірі, або що права лесбійок, геїв і бісексуальних людей можуть відстоювати тільки освічені представники ЛГБ-спільноти.
Меншини не зобов’язані дотримуватися єдиної політичної лінії, тож їхні рухи визволення не можуть контролюватися людьми з певними переконаннями — навіть якщо так відбувається часто. Якщо феміністки “команди лівих” дбають насамперед про саму “команду лівих”, це їхнє право — але вони мають чесно називати себе відповідно: “соціалістичними феміністками”, “марксистськими феміністками”, “феміністками, що віддають перевагу лівим”, “феміністками лейбористського типу”, “зеленими феміністками” тощо. І водночас вони мають дозволити феміністкам, які ставлять **жінок на перше місце**, не працювати з ними, якщо пріоритети розходяться.
Як тільки ми визнаємо, що феміністки можуть бути з будь-якого політичного табору, і перестанемо ділити їх на “своїх” і “чужих”, стане очевидно: заборон для співпраці набагато менше, ніж ми уявляли. Справжнє питання — **коли** ми маємо працювати з тими, хто не ставить інтереси жінок на перше місце?
—
### Повернення до первісного фемінізму
Радикальна феміністка Андреа Дворкін ще на початку усвідомила, що фемінізм — це не питання “ліві чи праві”. У своїй промові “Ненависть до жінок праворуч і ліворуч”, виголошеній 1987 року та опублікованій у збірці *The Sexual Liberals and the Attack on Feminism* (1990), вона сказала:
> “Як феміністки, ми маємо спосіб дивитися на проблеми, який інші просто не розуміють. І праві, і ліві не розуміють, що ми намагаємося зробити.”
На той час ліві визнавали проблему, але вважали її неважливою; праві ж узагалі заперечували її існування. Феміністки ж намагалися зрозуміти, як боротися з чоловічою владою — а і праві, і ліві підтримували її, тільки з різних підстав:
> “Праві обіцяють вам чоловіка, якому ви маєте коритися — але він натомість любитиме вас за це. І за нинішніх умов для багатьох жінок це не така вже й погана угода, бо тоді їм доведеться слухати лише одного чоловіка, а не мільйони.”
>
> “А ліві кажуть — і вважають, що це чудова угода: ‘Ми дамо вам право на аборт, але лише доки ви залишаєтеся сексуально доступними для нас. Якщо ж почнете говорити про автономний жіночий рух — ми заберемо все, що вам колись давали: гроші, політичну підтримку, суспільну легітимність.’ І саме це вони роблять уже п’ятнадцять років.”
Дворкін підкреслювала: чоловіки з будь-якого політичного табору вірять у чоловічу перевагу, просто приписують її різним джерелам — “Богові чи природі”. Як вона казала: “Бог — це праві; природа — це ліві.”
Справжня боротьба з чоловічою владою означає залучення **всіх жінок** — навіть тих, із ким ви не маєте нічого спільного. Потрібен “активний діалог із жінками різних політичних поглядів, тому що їхнє життя має таку саму цінність, як і ваше”. Чоловікам вигідно розділяти жінок за політичними лініями, бо “якби жінки з обох сторін почали говорити одна з одною, вони могли б виявити, що їх пригнічують одними й тими ж чоловіками тими самими способами”.
Дворкін наводила приклад співпраці чоловіків обох таборів у збереженні жіночої підлеглості через порнографію. Праві використовували закони про непристойність, щоб “тримати порнографію в таємниці від жінок, але забезпечувати доступ до неї чоловікам”. Ліві ж створювали “соціально прийнятний контекст”, щоб задовольнити вимоги тих самих законів. І в результаті:
> “Ми маємо надзвичайну соціальну угоду між правими й лівими, які удають, що постійно борються, але насправді погоджуються: можна показувати будь-яку кількість жіноненависницьких катувань і принижень, якщо лише обгорнути це ‘літературною’ оболонкою, прийнятною для Верховного суду. І вони роблять це разом.”
За її словами, ліві чоловіки, коли говорять про “вільний ринок ідей”, часто мають на увазі жінок — як об’єкти порнографії. “Ми — їхні ‘ідеї’, і вони справді мають вільний ринок у нас,” — писала вона.
Фемінізм, за Дворкін, має повернутися до простого принципу:
> “Коли щось шкодить жінкам — феміністки проти цього. Ненависть до жінок шкодить жінкам. Порнографія — це ненависть до жінок. Вона шкодить жінкам. Феміністки проти цього, а не за.”
Цю думку можна застосувати не лише до порнографії. Коли щось завдає шкоди жінкам, феміністки виступають проти — незалежно від того, чи відповідає це політиці “команди лівих” чи “команди правих”, і незалежно від того, яких саме жінок це зачіпає.
Фемінізм — це не “спочатку політична команда, а потім жінки”.
**Фемінізм — це жінки передусім.**
*Уривок із книги **“Feminism Beyond Left and Right”** (“Фемінізм поза лівими й правими”) Голлі Лофорд-Сміт, виданої видавництвом Polity, 2025. © Holly Lawford-Smith, 2025. Опубліковано з дозволу видавництва.*