Категорія: Протидія насильству

НУО «Центр – Розвиток демократії» долучилася до роботи нової мережі NNST (Network Against Non-State Torture) з протидії недержавним тортурам проти жінок та дівчат.

Зокрема, в лютому 2026 року відбувся вебінар, де відбувся обмін інформацією для визначення, викриття та ліквідації NST (Non-State Torture) – недержавних тортур проти жінок та дівчат.

Запис семінару доступний за лінком

Watch the NNST Webinar Recording

Джерела

Read the FULFIL Report

Книги Jeanne Sarson’s and Linda MacDonald:

• Women Unsilenced Our Refusal To Let Torturer-Traffickers Win: https://books.friesenpress.com/store/title/119734000164461020/Jeanne-Sarson-and-Linda-MacDonald-Women-Unsilenced
• ~Healing ~ Lynn’s Story ~Getting my-Self Back A Woman’s Revolution: https://books.friesenpress.com/store/title/119734000485311378/Jeanne-Sarson-and-Linda-MacDonald-Healing

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Бучі тривала протягом жовтня 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були організовані вісім занять на наступні теми:

– Юридичний кіноклуб. Перегляд фільму “Буча” про події 2022 року;

– Дебати на тему доцільності воєнної цензури;

– Гра “Нерозкриті справи”;

– Юридичний кіноклуб. Перегляд фільму “Extremely Wicked. Shockingly Evile and Vile”;

– Зустріч “Як медіа впливають на правосуддя”;

– Освіта: право чи обов’язок?

– Учень/учитель: як уникнути конфлікту?

– Дебати “Чи має школа готувати більше до життя, ніж до тестів?”.

Проєкт тривав також для молоді міст Кропивницький, Львів, Луцьк.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Кропивницькому тривала у жовтні 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були проведені наступні дев’ять занять:

– Розгляд справ за матеріалами “Нерозгадані історії”;

– “Настільний слідчий”;

– КПК України. Судовий розгляд;

– Перегляд документального фільму;

– Відкрите ігрове судове засідання з розгляду кримінального провадження;

– Робота системи захисту прав дітей в Україні;

– Креативна майстерня – створення постерів;

– Робота уповноваженого з питань захисту прав людини;

– Відвідування судового засідання, екскурсія до Подільського районного суду в м. Кропивницький.

Як повідомлялось раніше, проєкт також реалізувався для молоді міст Львів, Луцьк, Буча.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Луцьку тривала восени 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

З дітьми були, зокрема, опрацьовані наступні теми та заходи:

– Роль суду присяжних: чи зможеш ти бути суддею?

– Фейки, пропаганда та критичне мислення;

– Суспільно-корисний захід у притулку для тварин “Ласка”;

– Зустріч з кінологами;

– Зустріч з криміналістом;

– Екскурсія до Луцької міської ради;

– Права дитини: як захищати себе в сучасному світі;

– Зустріч з правозахисниками;

– Перегляд фільму;

– Кібербезпека та протидія булінгу;

– Конфлікти та їхнє правове рішення.

Як повідомлялось раніше, робота МКП також тривала у Львові, Кропивницькому та Бучі.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Львові тривала у вересні 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були проведені сім занять:

– Конституція України, Конвенція ООН про права дитини;

– Право і мораль;

– Сім’я- Творча зустріч (перегляд фільму)

– Взаємна відповідальність батьків і дітей;

– Освіта: право чи обов’язок;

– Трудові права.

Як повідомлялось раніше, до проєкту залучали дітей віком від 13-ти років.

**Емі Е. Соуза**  джерело

Будь ласка, усвідомте:

Гендерна дисфорія — це фіктивний діагноз, заснований на хибному припущенні про вроджену «гендерну ідентичність». Його вигадали сексологи та фетишисти, аби нормалізувати транссексуалів-дітей і здійснювати страхове шахрайство. Я та інші фахівці в галузі психічного здоров’я неодноразово його критикували.

DSM — це політичний інструмент і комерційна книжка. Йому не можна довіряти.

Слово «гендер» у діагнозі DSM «гендерна дисфорія» означає «публічну, соціокультурну або життєву роль». Це НЕ синонім статі. Йдеться про ідентичність. А «дисфорія» — не синонім «дисморфії». Ба більше, це не вважається розладом, а радше вродженим станом.

Я, можливо, могла б погодитися з розладом під назвою «статева дисморфія». Або з конкретним різновидом розладу цілісності тіла. Але зовсім не так визначається гендерна дисфорія. Її описують як невідповідність ідентичності, а діагностичні критерії — це перелік статевих стереотипів. По суті, це означає: якщо ти не відповідаєш статевим стереотипам і тобі від цього дискомфортно — тоді твоє тіло нібито «не підходить» для твоєї ідентичності. У цьому підході вважається, що ідентичність є вродженою, а тіло може бути «неправильним» для цієї ідентичності.

І оскільки це не класифікується як розлад, а як вроджений стан, це використовується як виправдання для хімічної кастрації дітей, а також для тугого бинтування грудей, медично непотрібних радикальних подвійних мастектомій, генітального каліцтва та створення косметичних «м’ясних скульптур», а також інших крайніх пластичних операцій. І все це — заради захисту чиєїсь ментальної концепції самого себе, тобто «ідентичності».

Але ідентичність не є вродженою. Ідентичність — це ментальне уявлення, яке ми створюємо про себе. Колись психологія застерігала від надмірної прив’язаності до егоїчної ідентичності як до крихкого психічного стану й ставила це під сумнів. Тепер же професія закликає лише до «підтвердження». Це обурливо.

Please realize:

Gender dysphoria is a junk diagnosis based on the faulty premise of an innate “gender identity.” It was created by sexologists and fetishists to normalize child transsexuals and commit insurance fraud. Myself and other mental health professionals have critiqued it many times.

The DSM is a political tool and for profit book. It is not to be trusted.

The word “gender” in the DSM diagnosis of gender dysphoria means “a public, sociocultural, or lived role.” It is NOT a synonym for sex. It’s about identity. And dysphoria is not a synonym for dysmorphia. Further, it is not considered a disorder, but rather an innate condition.

I might be able to get on board with a disorder called sex dysmorphia. I might also go with a specific kind of body integrity disorder. But that is not at all how gender dysphoria is defined. It’s defined as an identity incongruence and the diagnostic criteria is a list of sex stereotypes. It’s basically saying if you don’t conform to sex stereotypes and this makes you uncomfortable, then your body is wrong for your identity. It assumes identity is innate and bodies can be wrong for your identity.

And because it is not considered a disorder but an innate condition it then uses this position to justify chemically castrating children, as well as breast binding, medically unnecessary radical double mastectomies, genital mutilation, and the creation of cosmetic flesh sculptures, as well as other extreme plastic surgeries. All in defense pf someone’s mental concept of themselves aka identity

But Identity is not innate. Identity is a mental concept we create about ourselves. Psychology used to warn about over attachment to egoic identity as a brittle mental state and would question this position. Now the profession argues for affirmation only. It’s appalling.

---

**Учора я приєдналася до Найалла Бойлана, щоб розібрати нову Стратегію Європейської Комісії щодо рівності ЛГБТІQ+ і пояснити, чому ірландським батькам варто зрозуміти, що нас очікує.**

**Авторка: Стелла О’Меллі**

джерело

—

Вашій п’ятирічній дитині незабаром можуть надати юридичне право змінити стать. Ваше право поставити це під сумнів? Воно може стати незаконним. А якщо Ірландія відмовиться? Брюссель погрожує санкціями.

Це не антиутопічна вигадка. Це — нова *Стратегія рівності ЛГБТІQ+* Європейської Комісії на 2026–2030 роки, і вчора я сіла з Найаллом Бойланом, щоб пояснити, чому кожен ірландський батько й мати мають звернути увагу. Відгук був величезним.

👉 Послухайте повний епізод: *Pick a Gender, Any Gender*

—

### Що насправді робить ця стратегія

Нова стратегія ЄС скасовує будь-які вікові обмеження для юридичного визнання зміни статі. Без згоди батьків. Без медичної оцінки. Якщо ваша десятирічна дитина каже, що хоче бути представником іншої статі, а ви звертаєтеся за терапевтичною допомогою, щоб розібратися, що відбувається, це може стати злочином.

Вони переозначили термін «конверсійна терапія» — поняття, що колись означало катування електрошоком гомосексуальних людей у 1950-х, — тепер так, щоб криміналізувати батьків, які шукають допомоги для розгублених дітей. Дослідження міністра Родеріка О’Ґормана показало, що фактичних випадків «конверсійної терапії» в Ірландії практично не було. Три випадки, пов’язані з релігійними фанатиками. І все. Та Брюссель хоче зробити навіть терапевтичне дослідження ситуації незаконним.

—

### Як Брюссель проштовхує це

Я пояснила Найаллу, як насправді працює машина ЄС. Вони ніколи не починають із законодавства — це викликало б спротив. Спочатку з’являється «стратегія» — нудний документ, який ніхто не читає. Потім її пов’язують із фінансуванням. Потрібні школі кошти ЄС? Вона має викладати теорію гендерної ідентичності. Хоче система охорони здоров’я гранти? Має забезпечувати «підтверджувальну» (affirming) допомогу.

Поступово це вбудовується в систему підготовки вчителів, медичні протоколи, соціальні служби. Через кілька років це вже закон, і батьки дивуються, як усе сталося.

Ця схема не є таємницею. Звіт Dentons прямо радив активістам: «Прив’яжіть свою кампанію до популярнішої реформи» та «уникайте надмірного висвітлення в пресі». Тримайте все тихо. Просувайте через бюрократію.

Ось чому RTÉ про це не говорить.

—

### Хто насправді пише ці політики

*Athena Forum* викрив це у своєму нищівному аналітичному документі: цю стратегію було «ухвалено без демократичного розгляду» і написано лобістськими трансгендерними групами, які фінансує сама Єврокомісія.

Жодної оцінки впливу на дітей. Нічого про права жінок. Тим часом *LGB International* — об’єднання реальних лесбійських і гей-організацій із 18 країн — навіть не можуть домогтися зустрічі. У своєму офіційному відгуку вони прямо зазначають: гомосексуальність базується на біологічній статі, а не на гендерній ідентичності.

Комісія ігнорує їх, тоді як лобі трансактивістів пишуть політику.

—

### Діти, які платять ціну

Найвразливіші діти потерпають найбільше. Дослідження показують, що 11% дітей у гендерних клініках мають аутизм — це в п’ять разів більше, ніж у середньому серед населення. Деякі клініки повідомляють про 35–70%.

Юридичне визнання зміни статі запускає медичний ланцюг. Соціальний перехід веде до блокаторів статевого дозрівання. Блокатори — до гормонів. Гормони — до операцій. Ось що вам не скажуть: 98% дітей, яким призначають блокатори, переходять до прийому гормонів протилежної статі. Без медичного втручання? 80% із них природно позбавляються дисфорії.

Я прожила це. З трьох років я відчайдушно хотіла бути хлопчиком. Страждання були реальні й тривали роками. Що допомогло? Природний розвиток у період статевого дозрівання — саме той процес, який ці політики зупинили б.

За цією стратегією мене б юридично визнали хлопцем і посадили б на блокатори в одинадцять. Я б ніколи не пережила розвитку, який допоміг мені зрозуміти, хто я є насправді.

Через програму *Beyond Trans* організації *Genspect* я тепер веду групи підтримки для майже 500 людей, які стикаються з жалем після переходу. Вони мають незворотні зміни: змінені голоси, порушену фертильність, наслідки операцій, які неможливо виправити. Вони були дітьми, коли ці рішення ухвалювалися.

Огляд Касс (Cass Review) змусив Велику Британію заборонити блокатори. Швеція, Фінляндія, Норвегія — теж відступають. Брюссель? Повний вперед.

—

### Ірландія вже це відкинула

Ірландці побачили цю ідеологію наскрізь. На нашому референдумі 2024 року ми дали одну з найприголомшливіших поразок у історії референдумів. 67,7% проголосували «ні» проти зміни визначення сім’ї. 73,9% — «ні» проти вилучення поняття біологічної статі з Конституції.

Народ зрозумів те, чого політики не хотіли визнавати: біологія має значення, і дітей треба захищати.

Тепер Брюссель хоче перекреслити наше демократичне рішення. Кожна держава-член, яка не підкориться, ризикує втратити фінансування. Вони використовують наші ж податки, щоб нав’язати цю ідеологію нашим дітям.

—

### Настав ваш час діяти

Ми на критичному етапі — поки це ще «м’яке право». Коли воно вкорениться, його майже неможливо буде скасувати.

Негайно зв’яжіться зі школою вашої дитини. Напишіть:

«Я не даю згоди на викладання моїй дитині теорії гендерної ідентичності або тверджень, що біологічну стать можна змінити».

Змусьте інших батьків зробити те саме. Школи реагують на кількість звернень.

Напишіть своїм депутатам (TDs) цього тижня. Вони стверджують, що ніхто не переймається. Доведіть, що це не так. Нагадайте їм: Ірландія вже сказала «ні». Знайдіть свого TD тут.

Приєднайтеся до *Genspect Ireland*. Тисячі ірландських батьків поділяють ваші занепокоєння, але думають, що вони самотні. Вони не самотні.

Сором, який ви відчуваєте, коли говорите вголос, — це зброя проти вас. Вас змусили вірити, що захищати дітей — це фанатизм. Але коли п’ятирічні діти можуть юридично змінювати стать, а батьків, які це ставлять під сумнів, переслідують, мовчання стає співучастю.

Учорашня розмова з Найаллом чітко показала, чому це має значення. Більшість людей інтуїтивно відчувають, що це неправильно. Їм лише потрібно дозволити сказати це вголос.

Ірландія сказала «ні» гендерній ідеології. Тепер ми маємо змусити Європу почути — перш ніж вони зроблять наше «ні» незаконним.

*Girls Play Dead* — це трансформаційний аналіз того, що сексуальне насильство робить із жінками.

Авторка: Софі Ґілберт

джерело

«Не існує одного-єдиного анекдоту», — пише Джен Персі в першому реченні *Girls Play Dead*, свого захопливого, роздираючого серце аналізу того, що сексуальне насильство робить із жінками. «Те, про що я говорю, — це накопичення». Вона перелічує кілька власних зустрічей із домаганнями та культурою зґвалтування: чоловік, який терся пахом, витріщаючись на Персі та її подругу; чоловік за касою, який попросив доторкнутися до її грудей; чоловік, який попросив сфотографувати її, коли їй було 16, показавши альбом із оголеними жінками. Сенс не в тому, щоб допитувати цих чоловіків, які нібито це робили, або з’ясовувати, чи це сталося. (Щодо правдивості — у мене є власне «накопичення» подібних анекдотів; гадаю, у більшості жінок — також.) Корисніше замислитися над тим, як відреагувала Персі, як реагують так багато хто, стикаючись із сексуально загрозливою поведінкою: ніяк.

Дівчат соціалізують бути приємними. Бути пасивними. Згладжувати конфлікти, а не розпалювати їх. Їх навчають ставити почуття інших вище за власні. У 1988 році феміністична правнича дослідниця Робін Вест стверджувала, що ці звички та моделі поведінки допомагають формувати близькість і спільноту, але водночас послаблюють правовий захист жінок. Якщо чийсь інстинкт — заради виживання зберігати стосунки та стабільність, то що робити, коли на людину чинять насильницьку або сексуальну загрозу? Не завжди — щось, що можна було б визнати логічним або таким, що переконало б присяжних у тому, що людину серйозно порушили. Більшість жінок, які зазнають сексуального насильства, не чинять опору, зазначає Персі. (Окрім реакцій «бийся або тікай» на небезпеку, правозахисні організації вказують, що іншими поширеними реакціями на зґвалтування є «завмирання», «обм’якання» та «умиротворення» — спроба заспокоїти нападника.) Вона складає перелік свідчень із власних журналістських матеріалів про те, що робили жінки після того, як їх зґвалтували. «Я зварила йому курячий суп», — розповідає їй одна жінка. «Я втішала його, бо він плакав», — каже інша. Ще одна: «Я сказала йому, що не можу дочекатися, щоб зробити це знову».

*Girls Play Dead* почалася як матеріал, який Персі написала для *The New York Times Magazine* про феномен «тонічної нерухомості» — механізм самозбереження, що змушує людей завмирати або паралізуватися під час нападу. У тваринному світі ссавці прикидаються мертвими, щоб хижак утратив до них інтерес; деякі самки бабок роблять так, аби уникнути спаровування. Персі зустрічає так багато жінок, які описують завмирання як свою реакцію на сексуальне насильство, що називає це своєрідною «лінгва франка». (Чоловіки теж завмирають, зазначає вона; її фокус здебільшого, але не виключно, зосереджений на жінках.) «Я просто завмерла», — сказала Леді Ґаґа в одному з епізодів серіалу *The Me You Can’t See*, згадуючи про те, як її зґвалтували у 19 років. «Я просто абсолютно завмерла», — сказала Брук Шилдс про власне зґвалтування в документальному фільмі *Pretty Baby*. Поки я читала *Girls Play Dead*, я дивилася документальний фільм BBC, у якому жінка, розповідаючи про зґвалтування власним хлопцем, сказала: «Те, що я завмерла, — це відчуття, яке повністю захоплює твоє тіло. Ти не можеш рухатися». Тонічна нерухомість, пише Персі, — це «екстремальна реакція на загрозу», яка «позбавляє постраждалих здатності кричати або рухати кінцівками». Її еволюційна користь, зазначає вона, полягає в тому, що, одночасно знеболюючи тіло, вона може — принаймні у тваринному світі — «полегшувати агонію й жах бути з’їденим живцем».

Тема Персі жорстока, але її письмо пом’якшує частину удару тим, що воно майже неймовірно прекрасне: чітке, вразливе, ліричне. Її мати, натуралістка, частково виховувала її в дикій природі, де пагорби «були розмальовані пасами охри, помаранчевого та цегляно-червоного піску». Інколи вони спали в трейлері «з його затхлим запахом формальдегіду, лакованим столом і крихітним холодильником, що хрипів, ніби боявся». У Персі — мініатюристське око до деталей і оголена співчутливість у аналізі. *Girls Play Dead* — не маніфест і не заклик до дії. Це радше наукова колекція зразків із польової поїздки, розкладених за родами. Персі спостерігає і свідчить. Вона бере інтерв’ю у жінок у в’язниці за вбивство своїх кривдників, попередньо докладно й важко для читання описуючи їхні біографії. Вона спілкується з тими, хто самоназиває себе залежними від сексу та кохання і хто пережив насильство в дитинстві, через що їхнє розуміння емоційного зв’язку спотворилося. («Насильство, занедбання чи драма — все це помилково сприймалося як близькість», — пише Персі.)

Під час першого читання деякі історії Персі здавалися дивними або невідповідними, як-от чоловік, якого вона описує і який до одержимості зациклений на жінці, з якою розійшовся десять років тому. Але я зрозуміла, що в її лінію дослідження вплетені сама природа та значення оповідання. Поліцейські розслідування й кримінальні суди вимагають чітких наративів: вони схильні очікувати, що докази будуть охайними, поведінка — логічною, а історії — лінійними. Питання, з якими зазвичай стикаються жертви зґвалтування, не допускають тієї хаотичності, що супроводжує порушення. Часто й самі постраждалі намагаються осмислити те, що сталося, переосмислюючи це. «Самозбереження не завжди виглядає так, як ми його уявляємо», — зазначає Персі. Вона описує, як одного разу під час навчання за кордоном в Іспанії пішла додому з чоловіком і всі ті моменти, коли вона казала «ні», аж поки зрештою не перестала, бо «я була втомлена і не хотіла бути грубою». Згодом вона поїхала з ним до Парижа. Нелогічно, можливо, але водночас буденно, адже інколи наші механізми подолання вимагають перетворити насильство на щось бажане або принаймні не таке вже й погане.

У суді, однак, ірраціональні реакції — такі як тривалі стосунки з кривдником — можуть фатально підірвати довіру до постраждалої. Адвокати захисту, пише Персі, мають виразну схильність «зображати нормальну поведінку жінок як під час, так і після їхнього досвіду, як “незвичну” або “непослідовну”». Під час судового процесу над Гарві Вайнштайном його адвокати захисту значною мірою наголошували на тому, що дві з його обвинувачок після нібито скоєних нападів підтримували з ним дружнє спілкування і навіть мали з ним секс за згодою. «Багато людей можуть не розуміти, чому я сподівалася, що спроба людського зв’язку з чоловіком, який сексуально знущався з мене, принижував мене, використовував мене і втягнув у свій світ, де він завжди контролював сценарій, — була довгою виснажливою формою виживання», — зачитала одна з обвинувачок, Джессіка Манн, у заяві до суду під час слухання щодо призначення покарання Вайнштайну, у відповідь. Ми як культура глибоко некомфортно ставимося до ідеї жертвості. (Згадайте ідіому «грати жертву».) «Заявляти про жертвський статус, — пише Кейт Манн у своїй книжці *Down Girl*, — фактично означає ставити себе в центр історії». А жінок, які в будь-який спосіб виносять себе на перший план, часто сприймають як самозакоханих драматичних осіб або нарцисок.

Можливо, відчуваючи це, Персі натомість перетворює жертв на колектив. Її історії, переплетені між собою, стають чимось на кшталт тканини, цілісності. Хаотичність є визначальною рисою — у спосіб, що зрештою прояснює. Хронічний стрес ушкоджує префронтальну кору, пише вона в одному з розділів, пояснюючи, як травма може порушувати роботу мозку, тож її подальші описи жінок, визнаних винними за акти самозахисту, здаються ще глибше несправедливими. *Girls Play Dead* висвітлює, як історії можуть загонити людей у пастку, як імпульс переписати порушення або врятувати кривдника відводить нас від правди. Але Персі також, здається, відчуває, що демонстрація фактури й спільних рис людського досвіду може бути тим вирішальним чинником, який здатен щось змінити. Закон часто залишає жінок без захисту, очорненими й неправильно зрозумілими. Єдиний протимеханізм, як писала Робін Вест у 1988 році, — «розповідати правдиві історії жіночих життів» у такій широті й визначеності, щоб система правосуддя нарешті була змушена визнати те, що вона приховувала. *Girls Play Dead* — життєво важливе продовження цієї роботи.

**ПРО АВТОРКУ**

Софі Ґілберт — штатна авторка *The Atlantic*. Вона здобула Національну журнальну премію 2024 року в номінації «Рецензії та критика» і була фіналісткою Пулітцерівської премії 2022 року в категорії «Критика».

Файка Ель-Нагаші  та  Анна Зобніна, джерело

Коли в середині жовтня депутати від широкого лівого блоку Nouveau Front Populaire подали до французького парламенту пропозицію вилучити позначення статі з національних посвідчень особи, вони супроводили її поясненням: зафіксована у документах стать, мовляв, шкодить рівності, шкодить жінкам і особливо тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні особи. «Часто зовнішність людини не відповідає стереотипам, пов’язаним із статтю, зазначеною в її офіційних документах», — зазначили вони, а потім зробили логічний стрибок найвищого рівня: заявили, що сама стать є застарілим стереотипом.

Феміністські дискусійні групи вибухнули обуренням. Одна жінка запитала: «Що сталося з французами? Вони збожеволіли?» Якщо чесно, те саме питання можна поставити й до багатьох інших народів сьогодні: чи збожеволіли ірландці, португальці, бельгійці, німці та інші? І якщо ні, то як пояснити, що законодавці в стількох країнах раптом вирішили, ніби біологічна стать — не лише базовий факт людського відтворення, а й наріжний камінь законодавства про рівність і недискримінацію — є пережитком минулого, який треба відкинути, як френологію чи геоцентризм?

Майже 70 лівих депутатів, які підтримали пропозицію у Національних зборах Франції, також заявили, що, на відміну від зросту людини — який теж фіксується у посвідченнях особи, — позначення статі не відповідає міжнародним стандартам прав людини, встановленим Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи та Європейським Союзом. Враховуючи нещодавні тенденції в цих інституціях, на перший погляд може здатися, що заперечити це твердження складно.

Лише кілька тижнів тому Міхаел О’Флаерті, комісар Ради Європи з прав людини, висловив подібні думки у листі до парламенту Великої Британії. О’Флаерті, який очолював Агентство ЄС із фундаментальних прав протягом десяти років, перш ніж обійняти нинішню посаду, наполягає, що нещодавнє рішення Верховного суду Великої Британії може не лише виходити за межі європейського права, але й завдати «жахливої шкоди» тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні люди. Судове рішення уточнило, що відповідно до британського законодавства про рівність слова «жінки» і «чоловіки» мають тлумачитися у їхньому звичному значенні: як «жіночої» та «чоловічої» статі.

Позиція О’Флаерті випливає з його давньої адвокації усунення поняття статі з права та практики, що досягла кульмінації у розробці ним Йог’якартських принципів 2007 року, оновлених у 2017 році з чіткою вимогою: держави мають припинити реєстрацію статі в усіх офіційних документах, зокрема у свідоцтвах про народження.

Саме на цю вимогу, а також на інші документи Ради Європи та ЄС посилалися французькі депутати, дійшовши висновку, що «позначення статі в національних посвідченнях особи є формою дискримінації». До аналогічного висновку дійшов і соціал-демократичний уряд Фінляндії, який у своєму Плані дій з рівності між жінками і чоловіками на 2020–2023 роки запропонував вилучити цифри, що позначають стать, із національних ідентифікаційних номерів. Хоча більшості європейців це може здатися абсурдним, мало хто усвідомлює ні наслідків, ні передісторії цього процесу.

 Заперечення факту статі … розглядається багатьма політичними та інституційними акторами як екзистенційна битва

Інституційна машина, що стоїть за цим процесом, залишається переважно невидимою — захованою в документах ЄС, Ради Європи та ООН, у звітах, політиках і судових рішеннях, де, під прикриттям юридичного жаргону й технократичних модних термінів, лежить центральна теза трансруху: стать не має значення, а визнання її ролі в людському суспільстві — від відтворення і запобігання чоловічому насильству до законодавства, статистики та освіти — є шкідливим саме по собі. З тієї ж причини мало хто в Європі знає, що нещодавно опублікована Європейською Комісією Стратегія рівності для ЛГБТІК+ просуває самовизначення статі без вікових обмежень у державах-членах ЄС — як проміжний крок до повного скасування поняття статі, передбаченого Йог’якартським маніфестом, розробленим О’Флаерті, підтриманим трансактивістськими лобі-групами та схваленим структурами ООН, Ради Європи і ЄС.

Сьогодні заперечення факту статі та виправдання її вилучення з правових реєстрів розглядається багатьма політичними й інституційними діячами як екзистенційна битва, поразка в якій нібито означала б опинитися «в одному таборі з Путіним і Орбаном». Але феміністки — особливо радикальні феміністки — бачили і документували це заперечення десятиліттями. Від The Transsexual Empire Дженіс Реймонд (1978) до Gender Hurts Шіли Джеффріз (2013) і The Abolition of Sex Кари Данскі (2021) — численні захисниці прав жінок попереджали медіа, політиків і громадськість про неминучу ліквідацію поняття статі, яку трансактивістський рух системно створює політично, юридично й мовно вже понад двадцять років. Хоча багатьох із цих жінок відкидали як конспірологинь або звинувачували у ворожості до нібито безпечної меншини, описане ними інституційне захоплення відбулося на найвищих рівнях влади.

У результаті найфантастичніші активістські вигадки тепер стали реальністю в судах, парламентах і державних інституціях по всій Європі, причому наднаціональні структури відіграють ключову роль у їх реалізації. Тож питання сьогодні полягає не в тому, чи може Європа дозволити собі говорити правду про стать, а в тому, чи може вона дозволити собі  цього не робити.

LEANNE OWEN ТА LGB COURAGE COALITION

джерело

Коли я була дитиною, нікому не потрібні були тренінги про те, чому жіночий туалет — для жінок. Жоден комітет не збирався, щоб написати службову записку про те, чому напис на дверях жіночої роздягальні означає саме те, що там зазначено. Ми жили в межах простого соціального контракту, настільки очевидного, що він був невидимим: у жінок є свої простори, а чоловіки — принаймні всі пристойні — туди не заходять.

Цей контракт народився з необхідності, а не з ідеології. Він не базувався на твердженні, що всі чоловіки — монстри. Він спирався на просту й стабільну істину: більшість чоловіків — пристойні, і пристойні чоловіки не вторгаються. Вони не проштовхуються крізь жіночі кордони, не випрошують доступ усередину й не вимагають особливих винятків. Вони розуміють, що певні приміщення — не для них, і що таке виключення — не образа. Це базова повага, яку одна людина винна іншій.

У нещодавній розмові в подкасті Informed Dissent із Дерріком Дженсеном ведучі говорили про те, що кожна функціонуюча культура тримається на таких невимовних правилах — тихих угодах, які всі розуміють, навіть якщо ніхто їх не записує. Це одне з таких правил. Щоб його збагнути, не потрібен диплом із гендерних студій. Безпека жінок залежить не лише від того, що можуть зробити найгірші чоловіки, а й від того, що хороші чоловіки стабільно відмовляються робити.

Ось частина, яку ми почали соромитися визнавати, не кажучи вже про те, щоб вимовити вголос: чоловіча стриманість є частиною системи безпеки. Хороші чоловіки не заходять у жіночі простори. Коли чоловік цього не робить, він миттєво показує, яким саме чоловіком він є. Межа стає видимою лише тоді, коли більшість чоловіків її не перетинає. Будь-яке порушення вирізняється, тому що більшість чоловіків відмовляються порушувати права жінок.

Жіночі простори — це не «вайб» і не стиль життя. Це необхідний, практичний запобіжник у світі, де чоловіче насильство — частий ризик, з яким жінки й дівчата стикаються щодня. Простори тільки для жінок існують, щоб нам не доводилося щоразу проводити оцінку небезпеки, коли нам потрібно переодягнутися, скористатися туалетом, поспати, отримати медичну допомогу або відновитися після травми. Відсутність чоловіків є фільтром. Вона змінює «арифметику» ризику. Вона дає жінці змогу трохи вільніше дихнути.

Саме тому притулки для жінок, кризові центри для постраждалих від зґвалтування, лікарняні відділення, в’язниці, роздягальні й туалети історично були розділені за статтю. Не тому, що кожен чоловік небезпечний, а тому, що достатньо чоловіків є небезпечними достатньо часто, щоб жінкам були потрібні місця, куди основну категорію загрози не допускають без жодних винятків. Кордон, який залежить від доброї волі того, хто до нього підходить, — це не безпека. Це прохання. А жінки ніколи не мали жити на основі прохань.

Гендерна ідеологія вимагає, щоб ми обміняли старий культурний контракт на новий: слово чоловіка стає його перепусткою. За цією моделлю доступ чоловіка до жіночих просторів залежить не від чогось, що можна спостерігати або забезпечити, а від його власної заяви. Простою мовою, кордони жінок стають дозволами, які чоловіки видають собі самі.

Якщо правило змінюється з «чоловіки не заходять» на «чоловіки заходять, якщо скажуть правильні слова», жінки втрачають єдині публічні кімнати, які нам коли-небудь обіцяли, де не було потреби в переговорах. Нас заштовхують у принизливу роль: оцінювати наміри чоловіків у ситуаціях інтимної близькості, гадати, чого нам коштуватиме заперечення, і нести всю відповідальність за все, що станеться далі, якщо ми помилимося.

Нам кажуть, що це лише крихітна меншина, і ми маємо бути великодушними. Але системи безпеки ніколи не будуються навколо більшості, яка поводиться добре. Ми замикаємо двері вночі не тому, що більшість людей — грабіжники, а тому, що деякі ними є, — і тому, що ми не можемо впізнати їх із вигляду й не можемо бути напоготові весь час. Простори, розділені за статтю, працюють так само. Не ідеально, але практично. Вони зменшують шкоду, тому що мають форму «один розмір для всіх». Але правило, яке дозволяє будь-якому чоловікові оголосити себе винятком, не захищає нікого.

І ще одна тиха істина: спосіб захистити жіночних, гендерно-неконформних або інших вразливих чоловіків не полягає в тому, щоб стерти кордони жінок. Пристойне суспільство не вирішує проблему чоловічої вразливості, вимагаючи, щоб жінки здали свої позиції й погодилися на непристойні умови. Якщо чоловікові небезпечно серед інших чоловіків, гуманний вихід — не переселяти його до жіночих кімнат з міркувань політичної доцільності. Гуманне рішення — це щоб чоловіки взяли відповідальність на себе: щоб хороші чоловіки захищали вразливих чоловіків, протистояли чоловічому насильству й забезпечували стандарти поведінки в чоловічих просторах, які забороняють гомофобне цькування й вимагають підзвітності. Жінки не повинні бути примусово мобілізовані як амортизатори для чоловічих провалів — але саме на такий обмін нас обманом, силою й почуттям провини змушують погодитися. Жіночі простори — це не смітник для невирішених суспільних проблем. Це важко здобута соціальна технологія жіночої свободи.

Більшість чоловіків розуміють і віддають перевагу старому контракту. У більшості чоловіків є матері, сестри, доньки, племінниці — жінки, яких вони люблять і яких хотіли б захистити. Більшість чоловіків інстинктивно розуміють, чому жінкам потрібні кімнати, де базове припущення не «можливо, цей чоловік безпечний», а «тут немає жодних чоловіків». Чоловікам не потрібні заняття з перевиховання щодо поваги. Їм потрібен дозвіл поводитися так, як пристойні чоловіки завжди поводилися, — без того, щоб їх за це плямували.

Жінки знають те, що заперечують гасла. Ми досі напружуємося, коли чоловіки заходять до просторів тільки для жінок. Ми досі автоматично оцінюємо виходи. Ми досі шепочемо одна одній, із широко розплющеними очима: «Хтось ще це бачить?» Наші тіла несуть у собі еволюційну систему тривоги, яку Ґевін де Бекер описав у книжці The Gift of Fear («Дар страху») — інстинкт здобичі, старший за мову, налаштований на чоловічу загрозу задовго до того, як цивілізація сформувала будь-які ідеали, покликані нас захищати.

Жіночі кордони — це не жорстока дискримінація. Це обачність. Вони виражають культурний контракт, заснований на біологічній реальності й довгій історії жіночого досвіду. Якщо втримати межу, жінки зберігають куточок публічного життя, де наша безпека не підлягає переговорам. Якщо її зламати, хижаки просто перемістяться на нові мисливські угіддя. Що ще гірше — їх стане важче помітити й уникнути.

Заклик до дії: якщо ви небайдужі до прав і реальностей геїв і лесбійок — і до безпеки жінок загалом, — не дозволяйте нікому присоромити вас до мовчання. Підтримуйте простори, розділені за статтю, у законодавстві й на практиці. Підтримуйте організації й законодавців, готових чесно говорити про біологічну стать. Поділіться цим із тими у вашому житті, хто досі вірить, що кордони — це форма доброти й людського права. LGB Courage Coalition бореться за те, щоб такі лінії залишалися чіткими, загальновідомими й реальними. Нам потрібні ви разом із нами.