**Вікторія Сміт**, Unherd
*Це — журнальний ідеал «жінки».*
Фото: Getty
Глянцеві журнали завжди мали складні стосунки зі своєю жіночою аудиторією. Як переконати жінку, що ти на її боці — що ти за її самореалізацію — і водночас подбати, щоб вона ніколи не почувалася добре у власному тілі? Як підтримувати відчуття неповноцінності — що вона надто товста, надто стара, надто немодна, — від якого залежать твої рекламодавці? Адже не можна сказати їй це прямо. Треба зробити так, щоб вона повірила, ніби ненависть до себе походить зсередини.
Упродовж багатьох років видання на кшталт *Glamour* балансували на межі: вони виступають за ментальне здоров’я, підвищують обізнаність про розлади харчової поведінки, повторюють своїм читачкам, що вони «ідеальні, як є» — але ж хіба £30 за помаду, «сумочка за запитом» чи дрібна косметична «корекція» не зроблять їх іще кращими? У світі глянцю, як і у світі порно, «жінка» визначається через жіночність. Водночас ринок складається з нудних справжніх жінок — істот, які ніколи не будуть достатньо накачаними, відретушованими й штучними.
Журнали навчилися використовувати це собі на користь. Ідеал жіночності соромить жінок, змушуючи їх купувати непотрібні речі, аби стати кимось іншим, ніж просто живою людиною з плоті й крові. Цілком природно, що будь-яка бізнес-модель, яка тримається на цьому — на жахові перед дорослою людською жінкою, замаскованому під псевдопрогресивну мову, — охоче прийме трансактивізм.
Тож немає нічого дивного чи «сміливого» в останній обкладинці *Glamour*, де зображено дев’ять глянцево вбраних трансгендерних жінок у футболках із написом *protect the dolls* («захистіть ляльок») під заголовком *Women of the Year* («Жінки року»). У статті, що супроводжує знімок, Шон Фей пише: «Футболка й гасло стали вірусними після того, як Верховний суд Великої Британії ухвалив рішення щодо тлумачення слова “sex” у Законі про рівність 2010 року, яке виключило трансгендерних жінок із цього визначення».
Так, усе вірно. Після того, як Верховний суд Британії у квітні підтвердив, що жінок слід визначати за їхньою жіночою статтю (людською природою), а не за жіночністю (штучною рисою), виник рух, що поставив у центр поняття жінки як ляльки. На обкладинці *Glamour* немає жодної жінки. Це журнальний ідеал «жінки» у найчистішому вигляді: пластикові груди, надутий рот, довге волосся, мінімум жиру. Проблема не в тому, що справжня жінка не може мати такі риси. Проблема в тому, що коли йдеться про визначення необхідних ознак жіночності, глянцеві журнали — як і порно, як і ідеологія гендерної ідентичності — перш за все відмовляються від самої жіночності як біологічного факту.
Як і належить індустрії, *Glamour* приховує жорстокість за захопленим тоном, який нібито говорить від імені «маргіналізованих». Те, що Фей та інші почуваються жертвами самої ідеї існування жіночих роздягалень, туалетів, в’язниць, притулків чи навіть слів для позначення жінок, — не новина. Особливо тривожним є те, як це подається. Історично жіночі журнали коливалися між «прогресивним» позиціонуванням і антифеміністським цькуванням, щоб утримати читачок у стані невдоволення. Тепер ці дві речі повністю злилися.
Як читачка, ти маєш не лише відчувати, що недостатньо жіночна. Якщо тобі навіть трохи здається, що жінки — це не ляльки, визначені жіночністю, ти маєш ще й відчути сором за свій «привілей» і моральну нікчемність. У минулому ці журнали використовували феміністські гасла, щоб пом’якшити бодішеймінг. Тепер сам бодішеймінг — у найчистішій формі, тобто приниження жіночності як такої — видається за фемінізм.
Трансактивізм дозволив таким виданням, як *Glamour*, сказати вголос те, що вони завжди натякали потай. І справа не лише в заголовках «Жінки року». Найгірше те, що стільки років жінок заохочували шкодити собі й ненавидіти себе через культ жіночності.
Досить, пані: ви ніколи не будете «достатньо хорошими» — і настав час припинити намагатися. Принаймні тепер вони кажуть це вам прямо в обличчя.
*Вікторія Сміт — письменниця та авторка публікацій про жінок, культуру та фемінізм.*