Файка Ель-Нагаші та Анна Зобніна, джерело
Коли в середині жовтня депутати від широкого лівого блоку Nouveau Front Populaire подали до французького парламенту пропозицію вилучити позначення статі з національних посвідчень особи, вони супроводили її поясненням: зафіксована у документах стать, мовляв, шкодить рівності, шкодить жінкам і особливо тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні особи. «Часто зовнішність людини не відповідає стереотипам, пов’язаним із статтю, зазначеною в її офіційних документах», — зазначили вони, а потім зробили логічний стрибок найвищого рівня: заявили, що сама стать є застарілим стереотипом.
Феміністські дискусійні групи вибухнули обуренням. Одна жінка запитала: «Що сталося з французами? Вони збожеволіли?» Якщо чесно, те саме питання можна поставити й до багатьох інших народів сьогодні: чи збожеволіли ірландці, португальці, бельгійці, німці та інші? І якщо ні, то як пояснити, що законодавці в стількох країнах раптом вирішили, ніби біологічна стать — не лише базовий факт людського відтворення, а й наріжний камінь законодавства про рівність і недискримінацію — є пережитком минулого, який треба відкинути, як френологію чи геоцентризм?
Майже 70 лівих депутатів, які підтримали пропозицію у Національних зборах Франції, також заявили, що, на відміну від зросту людини — який теж фіксується у посвідченнях особи, — позначення статі не відповідає міжнародним стандартам прав людини, встановленим Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи та Європейським Союзом. Враховуючи нещодавні тенденції в цих інституціях, на перший погляд може здатися, що заперечити це твердження складно.
Лише кілька тижнів тому Міхаел О’Флаерті, комісар Ради Європи з прав людини, висловив подібні думки у листі до парламенту Великої Британії. О’Флаерті, який очолював Агентство ЄС із фундаментальних прав протягом десяти років, перш ніж обійняти нинішню посаду, наполягає, що нещодавнє рішення Верховного суду Великої Британії може не лише виходити за межі європейського права, але й завдати «жахливої шкоди» тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні люди. Судове рішення уточнило, що відповідно до британського законодавства про рівність слова «жінки» і «чоловіки» мають тлумачитися у їхньому звичному значенні: як «жіночої» та «чоловічої» статі.
Позиція О’Флаерті випливає з його давньої адвокації усунення поняття статі з права та практики, що досягла кульмінації у розробці ним Йог’якартських принципів 2007 року, оновлених у 2017 році з чіткою вимогою: держави мають припинити реєстрацію статі в усіх офіційних документах, зокрема у свідоцтвах про народження.
Саме на цю вимогу, а також на інші документи Ради Європи та ЄС посилалися французькі депутати, дійшовши висновку, що «позначення статі в національних посвідченнях особи є формою дискримінації». До аналогічного висновку дійшов і соціал-демократичний уряд Фінляндії, який у своєму Плані дій з рівності між жінками і чоловіками на 2020–2023 роки запропонував вилучити цифри, що позначають стать, із національних ідентифікаційних номерів. Хоча більшості європейців це може здатися абсурдним, мало хто усвідомлює ні наслідків, ні передісторії цього процесу.
Заперечення факту статі … розглядається багатьма політичними та інституційними акторами як екзистенційна битва
Інституційна машина, що стоїть за цим процесом, залишається переважно невидимою — захованою в документах ЄС, Ради Європи та ООН, у звітах, політиках і судових рішеннях, де, під прикриттям юридичного жаргону й технократичних модних термінів, лежить центральна теза трансруху: стать не має значення, а визнання її ролі в людському суспільстві — від відтворення і запобігання чоловічому насильству до законодавства, статистики та освіти — є шкідливим саме по собі. З тієї ж причини мало хто в Європі знає, що нещодавно опублікована Європейською Комісією Стратегія рівності для ЛГБТІК+ просуває самовизначення статі без вікових обмежень у державах-членах ЄС — як проміжний крок до повного скасування поняття статі, передбаченого Йог’якартським маніфестом, розробленим О’Флаерті, підтриманим трансактивістськими лобі-групами та схваленим структурами ООН, Ради Європи і ЄС.
Сьогодні заперечення факту статі та виправдання її вилучення з правових реєстрів розглядається багатьма політичними й інституційними діячами як екзистенційна битва, поразка в якій нібито означала б опинитися «в одному таборі з Путіним і Орбаном». Але феміністки — особливо радикальні феміністки — бачили і документували це заперечення десятиліттями. Від The Transsexual Empire Дженіс Реймонд (1978) до Gender Hurts Шіли Джеффріз (2013) і The Abolition of Sex Кари Данскі (2021) — численні захисниці прав жінок попереджали медіа, політиків і громадськість про неминучу ліквідацію поняття статі, яку трансактивістський рух системно створює політично, юридично й мовно вже понад двадцять років. Хоча багатьох із цих жінок відкидали як конспірологинь або звинувачували у ворожості до нібито безпечної меншини, описане ними інституційне захоплення відбулося на найвищих рівнях влади.
У результаті найфантастичніші активістські вигадки тепер стали реальністю в судах, парламентах і державних інституціях по всій Європі, причому наднаціональні структури відіграють ключову роль у їх реалізації. Тож питання сьогодні полягає не в тому, чи може Європа дозволити собі говорити правду про стать, а в тому, чи може вона дозволити собі цього не робити.