Жінки в армії всупереч всьому

“Хочете рівності? Ідіть служіть в армію!” – це один з найперших “аргументів” з боку чоловіків, коли вони хочуть довести, що боротьба за гендерну рівність не має права на існування.

Критика фемінізму у чоловічому виконанні зазвичай включає в себе ще “аргументи” про шпали і шахти. І армія, обов’язково армія. Щоразу ці аргументи звучать так, ніби опонент ухопив щось геть нове і блискуче. Певно, не здогадуючись, що шпали, шахти і армію ми, гендерні активістки, чуємо в кожній дискусії, сотні разів, знову і знову.

Про шпали і шахти поки не будемо. Поговорімо про армію.

“Влітку 2014 року у мене було бажання їхати на фронт, особливо після Іловайська. Я стукалася у різні батальйони, в Нацгвардію. Скрізь мені казали “ми вам передзвонимо”. І не передзвонювали”, – розповідає аеророзівдниця Марія Берлінська, яка в АТО проривалася буквально “з боєм”. Тепер Марія керує Центром аеророзвідки при Києво-Могилянській академії, готуючи аеророзвідників для ЗСУ та добровольчих батальйонів.

“Вирішила іти на фронт одразу з початком війни, просилася всюди. В батальйоні ОУН мені запропонували збирати гроші на майдані, в Азові мені сказали, що беруть дівчат тільки в штаб або на кухню, в Нацгвардії мене поставили в резерв (це все одно, що послали, тільки чемно), в батальйон “Сєвєр” мене теж не взяли. Я потрапила на фронт через ПДМШ ім. Пирогова і ДУК ПС”, – розповідає Олена Максименко.

Або історія Наді Савченко, яка виборювала право на навчання на військову спеціальність у міністра – здавши всі чоловічі нормативи при вступі.

Чи не вбачається у цьому якась особлива “чоловіча логіка”? Йдіть в армію, якщо хочете рівності, але в армію ми вас не пустимо, бо не жіноче це діло.

Жінки стикаються зі стереотипами і дискримінацією в армії на кожному кроці і на кожному етапі. На зустрічі “Жінки в українській армії. Як подолати стереотипи?” говорили саме про це.

Бесіда підтвердила, що жінки в армію прориваються з дуже великими складнощами. І їм це, як не дивно, вдається. Наразі у Збройних Силах України служить 14 332 жінки. З них керівні посади займає 35 осіб. Небагато, чи не так? Така ситуація продиктована тим, що при призначенні на керівні посади враховується вища військова освіта, розповідає Валерія Парада, підполковниця ЗСУ. А от з отриманням цієї освіти у жінок не все гладко: їм просто не дають її здобути.

“Коли я пішла на демобілізацію, постало питання мого вступу в Академію сухопутних військ, – розповідає про свій шлях у здобутті освіти і маленькі перемоги Вікторія Дворецька, в колишньому заступниця командира роти в батальйоні “Айдар”, – Я хотіла на факультет розвідки. Мені відповіли: “Ні-ні, дівчинко, тільки на психолога”. Я схожа на психолога? Я хотіла в розвідку, а не на психолога. Тож я відмовилася. Національна академія оборони України зробила скорочені курси офіцерів запасу. Я все пробігла з двома осколками, здала всі нормативи, а мені в кінці кажуть: “Дівчинко, всі будуть навчатися 3 місяці, а ти два роки – на замполіта”.

Віка знайшла вихід на “високих людей”, була конференція з представниками НАТО, після чого обдзвонили з усіх університетів і спитали: “Ви у нас, не дай Боже, не навчаєтесь?”. Кажу: “Ні, ви мене не взяли”.

У цьому році вперше за 24 роки допустили до навчання жінок, і я починаю навчання в Університеті оборони Україні імені Черняхівського, на командира механізованого взводу!”

Потрапивши у армію, жінки перш за все стикаються із тим, що держава не забезпечує їх одягом і взуттям. Проект “Невидимий батальйон”, присвячений вивченню становища жінок в українській армії, виявив, що з 40 анкетованих жінок-військовослужбовців, жодна не була забезпечена одягом і взуттям, і жінки вимушені були купляти амуніцію за свої гроші. Також, згідно із інформацією координаторки проекту, є проблеми із медичним забезпеченням жінок. Гінекології, як такої, у армії не існує.

Жінка, яка вирушає в армію, стикається із дуже сильною демотивацією і деморалізацією. На кожному етапі, починаючи з перших розмов вдома, продовжуючи походом до військкомату, в учебку, в частину, жінка стикається із тим, що їй радять сидіти вдома, глядіти дітей і готувати їсти. На кожному етапі жінка вимушена доводити, що вона може і хоче служити, і що справді вона прийняла свідоме, зріле рішення.

Інструкторка з медичної підготовки (“Азов”) Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо “вона баба і буде істерити”. “Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців”, – зі сміхом розповідає Олена. Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль.

Жінка стикається з тим, що у армії її реєструють під іншими ролями, ніж вона виконує насправді. Снайперки, саперки, артилеристки записані як начальниці лазні, кухарки та швачки.

Обмеження щодо призначення жінок на певні бойові посади регулюється наказом міністра оборони України № 46 “Про введення в дію Переліку посад офіцерського складу, на які можуть призначатися жінки, прий/ няті на військову службу за контрактом у добровільному порядку” та змінами до цього наказу. Посади жінок для рядового, сержантського і старшинського складу визначено наказом Міністра оборони України від 02.12.08 № 600.

На жаль, переліку з останнього документу у публічному доступі не знайшлося, але, аналізуючи витяг з переліком наказу №46, можна здогадатися, що начальниці лазні і швачки зариті саме там. І ось і виходить, що жінка несе свою службу на передовій, щодня піддаючись смертельній небезпеці, а посада у неї буде записана як “швачка”. Прикро, чи не так?

Тож щодо участі жінок у армії давайте так: спершу створимо умови для служби на рівні з чоловіками, а потім поговоримо, чи хочуть жінки служити, чи ні. Бо наразі це як випустити в басейн двох пловців: білявого та чорнявого. Білявому надягнути на ноги гирі і запропонувати позмагатися з чорнявим. А потім стверджувати, що з білявих – нікудишні пловці.

Автор: Настя Мельниченко

Українська правда Життя

Жінки, які воюють в добровольчих батальонах, поза законом — О. Білозерська

Олена Білозерська: “Я — бандит. Я вже півтора року член незаконного збройного формування. В мене буде проблеми не зі статусом учасника АТО, а з тим, щоб мене не посадили в тюрму”

За даними міністерства оборони, майже тисяча жінок-військовослужбовців та працівників ЗСУ взяли участь у проведенні АТО. Число жінок-добровольців невідоме і держава не гарантує їм жодних виплат.

Жінок-добровольців не можуть легалізувати, адже за законом жінка не може освоїти жодну з військових професій, розповіла експерт з гендерних питань Юлія Стребкова. Хоча дрібна моторика рук та інші особливості роблять дівчат більш придатними для низки військових справ.

Попри участь у боях, жінки все одно стикаються з нерозумінням та соціальною несправедливістю, переконана експерт.

Жінки, які воюють в АТО, є фактично злочинцями, адже влада не хоче давати їм статус учасника бойових дій, розповідає боєць добровольчого українського корпусу ПС Олена Білозерська. Бійці ставляться до жінок-військових з повагою і їм не створюють окремих умов. Якщо жінка за фізичними можливостями може йти у військо, держава не має їй перешкоджати, зазначила Білозерська.

На зв’язку Олена Білозерська — боєць добровольчого українського корпусу “Правий Сектор”.

Євгенія Гончарук: Чи є труднощі з оформленням посвідчення учасника бойових дій?

Олена Білозерська: Маю сказати, що майже всі ми, бійці ДУК, є не легалізованими. Це не залежить від статі. Я не думаю, що отримаю колись статус учасника бойових дій, хоча я на фронті з квітня 2014 року.

Евгенія Гончарук: А щодо ставлення чоловіків, чи були такі, хто говорив, що жінкам на фронті не місце?

Олена Білозерська: Таке можна почути доволі часто. Частіше не в жорсткій формі, а в жартівливій. Я не бачу серйозної дискримінації. Якщо жінка не поступається чоловікам і має пробивний характер, то вона може бути не лише медиком, а й сапером. Звісно, на дуже небезпечні завдання намагаються не брати дівчат.

Едвард Лозовий: До війни у вас було своє середовище спілкування, подруги. Як вони поставилися до вашого вибору? Чи розуміють вони вас по жіночому?

Олена Білозерська: Думаю, що розуміють. Деякі хотіли б теж воювати, але не можуть через маленьких дітей.

Євгенія Гончарук: Чи здатна українська армія стати схожою на ізраїльську? Там фактично третина жінок. Чи можемо ми вирости до такої кількості жінок?

Олена Білозерська: Ізраїль — специфічна країна, там невелике населення, і вони у ворожому оточенні. В цій країні є необхідність того, щоб жінки проходити строкову службу. У нас не повинно бути дискримінації, але й не повинно бути обов’язкової військової служби для жінок і агітації та соціальної реклами. Це може негативно вплинути на генофонд, сім’ю та на міцність держави і нації. Жінка — це берегиня, мати від природи, але якщо вона відчуває в собі здібності до певних військових сфер, то такій жінці треба дозволити служити на рівні з чоловіками.

Едвард Лозовий: Якщо бойові дії припиняться остаточно, як ви бачите себе? Ви повернетеся до звичайного життя?

Олена Білозерська: 100% повернуся до цивільного життя. До бойових дій я була журналістом. Скоріш за все, повернуся до мирної професії, до громадсько-політичної діяльності. Я — бандит. Я вже півтора року член незаконного збройного формування. В мене буде проблеми не зі статусом учасника АТО, а з тим, щоб мене не посадили в тюрму.

На зв’язку Юлія Стребкова — експерт з гендерних питань, кандидат філософських наук.

Юлія Стребкова: Якщо говорити про жінок у збройних конфліктах і в періоди нестабільності, то ця категорія жінок включає в себе репортерів, художників, філософів. Коли розпочинаються боцові дії, то наш статус змінюється. Частина жінок стає переселенцями, біженцями, жертвами війни, а хтось іде захищати державу на фронт. Понад 1000 жінок пішли у зону збройного конфлікта.

Євгения Гончарук: Яке становище жінки можливе в професіях, де необхідно демонструвати фізичну силу?

Юлія Стребкова: В подіях, що передували даним подіям, лежала соціальна несправедливість, неможливість реалізувати себе як громадянина. Зараз, коли жінки з батальйонів були легалізовані під МВС, то знову стикнулися з соціальною несправедливістю. Існує затверджений список, майже з семиста спеціальностей, за якими жінок неможна взяти до війська, хоча фактично вони виконували цю роботу. Підготовчі центрі, що готували бійців, зіткнулися з тим, що підготовка жінок може бути в декілька разів вища, ніж у чоловіків.

Едвард Лозовий: Для чоловіків війна — це чудова можливість реалізуватися для тих, хто не зміг зробити цього в цивільному житті. А що спонукає жінок, якась нереалізованність?

Юлія Стребкова: Не зовсім. По-перше, гендерна стратифікація суспільства. У нас не лише рівні права, у нас рівні можливості. Для жінок ці можливості обмежені в кар’єрній сфері, в нетипових спеціальностях. Список таких професій досі є. Ця неможливість пробитися спонукає захищатися іншим способом, ніж через виборчу демократію. Жінки бачать ці обмеження і тиск та йдуть на фронт.

По-друге, незалежно від статусу та статі громадянин хоче і може захищати свою Батьківщину. Для багатьох військових спеціальностей необхідна дрібна моторика рук, багато жінок були санітарами, проте вони не можуть буди водіями, призначеними на моторизовану колону, не можуть бути стрільцями чи снайперами. Разом з тим чоловіки, яких призивають за законом, можуть не мати потрібної фізичної підготовки. Така ситуація породжує соціальну несправедливість. Учасниці бойових дій повертаються сюди i не можуть отримати посвідчення, адже за законом їх роботу неможна легалізувати.

Євгенія Гончарук: Чи не замало тисячі жінок на фронті? Наших жінок все одно виховують у патріархальному світі?

Юлія Стребкова: Таке має місце. Коли жінка потрапляє в батальйон до неї турботливе ставлення, це не жорсткий патріархат. Стикаються з таким і в цивільному житті. Не всі біженці, що пройшли добровольчі батальйони, легалізовані, тому жінок на фронті набагато більше ніж тисяча. Наше суспільство на шляху змін. Я маю надію, що людина матиме змогу реалізуватися згідно зі своїми здібностями, а не за тим, чого від неї вимагає суспільство.

Джерело: Громадське радіо