Категорія: Протидія дискримінації

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Бучі тривала протягом жовтня 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були організовані вісім занять на наступні теми:

– Юридичний кіноклуб. Перегляд фільму “Буча” про події 2022 року;

– Дебати на тему доцільності воєнної цензури;

– Гра “Нерозкриті справи”;

– Юридичний кіноклуб. Перегляд фільму “Extremely Wicked. Shockingly Evile and Vile”;

– Зустріч “Як медіа впливають на правосуддя”;

– Освіта: право чи обов’язок?

– Учень/учитель: як уникнути конфлікту?

– Дебати “Чи має школа готувати більше до життя, ніж до тестів?”.

Проєкт тривав також для молоді міст Кропивницький, Львів, Луцьк.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Кропивницькому тривала у жовтні 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були проведені наступні дев’ять занять:

– Розгляд справ за матеріалами “Нерозгадані історії”;

– “Настільний слідчий”;

– КПК України. Судовий розгляд;

– Перегляд документального фільму;

– Відкрите ігрове судове засідання з розгляду кримінального провадження;

– Робота системи захисту прав дітей в Україні;

– Креативна майстерня – створення постерів;

– Робота уповноваженого з питань захисту прав людини;

– Відвідування судового засідання, екскурсія до Подільського районного суду в м. Кропивницький.

Як повідомлялось раніше, проєкт також реалізувався для молоді міст Львів, Луцьк, Буча.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Луцьку тривала восени 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

З дітьми були, зокрема, опрацьовані наступні теми та заходи:

– Роль суду присяжних: чи зможеш ти бути суддею?

– Фейки, пропаганда та критичне мислення;

– Суспільно-корисний захід у притулку для тварин “Ласка”;

– Зустріч з кінологами;

– Зустріч з криміналістом;

– Екскурсія до Луцької міської ради;

– Права дитини: як захищати себе в сучасному світі;

– Зустріч з правозахисниками;

– Перегляд фільму;

– Кібербезпека та протидія булінгу;

– Конфлікти та їхнє правове рішення.

Як повідомлялось раніше, робота МКП також тривала у Львові, Кропивницькому та Бучі.

Діяльність Молодіжного клубу правосуддя у Львові тривала у вересні 2025 року в межах цільового благодійного проєкту “Справедливість для української молоді: розслідування та переслідування воєнних злочинів російської федерації проти українських дітей”.

Для учасників та учасниць проєкту були проведені сім занять:

– Конституція України, Конвенція ООН про права дитини;

– Право і мораль;

– Сім’я- Творча зустріч (перегляд фільму)

– Взаємна відповідальність батьків і дітей;

– Освіта: право чи обов’язок;

– Трудові права.

Як повідомлялось раніше, до проєкту залучали дітей віком від 13-ти років.

Протягом століть медицина ставилася до жінок як до зменшеної версії чоловіків, припускаючи, що їхні тіла функціонують так само, за винятком розміру та репродуктивних можливостей. Ця упередженість і досі формує дослідження, адже чоловіче тіло залишається стандартом, через що здоров’я жінок сповнене сліпих зон. джерело

Наша редакторка з питань здоров’я, Амаліє Гольмґор Мерш, у цьому тижні аналізує — чому так сталося і як це може змінитися.

Протягом століть медицина вважала чоловіче тіло людською нормою. Результат: здоров’я жінок і досі має безліч «білих плям». Як це виправити?

Амаліє Гольмґор Мерш

Йдеться про жінок — приблизно половину населення планети. Ви могли чути, що жінки в середньому живуть довше за чоловіків, але куди менше говорять про те, що жінки проводять більше років у стані поганого здоров’я.

Або вам відомо, що діагностика ендометріозу у деяких країнах може займати до дванадцяти років, хоча до 10% жінок страждають від нього.

Також ви, можливо, знаєте, що жінок у клінічних випробуваннях майже не було до кінця 1980–х і 1990–х років, і що вони й досі недостатньо представлені. Це означає величезні прогалини у розумінні того, як захворювання впливають на жінок і як жінки реагують на ліки та лікування.

Можна продовжувати, але суть, ймовірно, вже зрозуміла: нам бракує інформації про тіла й здоров’я жінок.

### Чоловічий стандарт

Дослідження і клінічні випробування досі значною мірою орієнтовані на чоловіків — і це стосується не лише людей: лабораторії частіше обирають самців мишей. Через це багато хто критикує медицину за ставлення до жінок як до «малих чоловіків», де чоловіче тіло вважається стандартом для наукових досліджень.

Припущення полягає в тому, що результати можна узагальнити на всіх, а отже — що ті самі стандарти діагностики та лікування підходять для обох статей.

Проблема в тому, що це не так. Жінки майже вдвічі частіше, ніж чоловіки, мають побічні реакції на ліки. Вони також частіше стикаються з недооцінкою симптомів, затримкою лікування та недостатньою ефективністю медичної допомоги.

Ендометріоз — лише один приклад, але їх набагато більше: наприклад, серцево-судинні захворювання, де жінки мають гірші результати і вищу смертність.

Деякі хвороби виявляються у жінок інакше, ніж у чоловіків. Наприклад, симптоми інсульту: класичні ознаки — нерозбірлива мова, перекошене обличчя або параліч — не завжди є тим, що відчувають жінки. Натомість вони можуть стикатися з раптовою втомою, сплутаністю свідомості, нудотою, непритомністю чи загальною слабкістю.

На щастя, ситуація починає змінюватися, оскільки дедалі більше уваги приділяється здоров’ю жінок. Деякі країни, як-от Велика Британія, вже мають стратегії з охорони здоров’я жінок — зокрема, спрямовані на зменшення нерівностей шляхом виділення фінансування.

Найсвіжіший заклик до такої стратегії на рівні ЄС прозвучав від аналітичного центру *European Policy Centre* у вересні. А лише минулого тижня парламент Данії погодився виділити 160 мільйонів датських крон (€21,4 млн) на створення національного центру дослідження здоров’я жінок.

Тим часом багато дослідниць закликають до інклюзивних досліджень і випробувань, які насправді включають жінок. Але чому цього не робили раніше? Це пов’язано зі стереотипом, який існує вже сотні років: нібито жіночими тілами «надто складно» керувати через гормони.

### Гормональні гойдалки

Протягом століть жінок відкидали як «менші» та ненадійні об’єкти для досліджень. Мислителі античної Греції, як-от Гіппократ і Арістотель, описували жінок як ірраціональних істот, керованих маткою (“hystera”, звідси слово «істерія»).

Ці уявлення тягнулися через середньовіччя і Просвітництво, коли чоловіча анатомія стала універсальною нормою. Лише на межі XIX–XX століть учені відкрили гормони — одну з багатьох біологічних відмінностей. Але замість того, щоб кинути виклик упередженням, відкриття укріпило їх: тепер жінок вважали керованими гормонами.

Це мислення досі впливає на науку. Гормональні зміни — під час менструального циклу, вагітності чи менопаузи — довго вважали причиною того, що жінки ускладнюють дослідження.

Але чи справді це так?

«Це справжній парадокс», — каже Метте Гансен, професорка наук про спорт з Орхуського університету. — «Через те, що ми віримо, буцімто жіночі гормони впливають на те, що ми хочемо вивчати, ми виключаємо жінок, щоб ізолювати ефекти, які й так хотіли дослідити».

Гансен вивчає вплив жіночих гормонів на м’язи, силу та здоров’я в різні періоди життя. Парадокс у тому, пояснює вона, що доказів впливу гормонів немає саме тому, що цього ніхто не досліджував. Інакше кажучи: жінок виключали на підставі припущень, які ніхто не перевіряв.

Протягом життя жінки їхні гормони переживають численні підйоми та спади. Ці цикли природні, але не завжди приємні.

Візьмімо перименопаузу й менопаузу — перехід у віці 45–55 років, який завершує репродуктивні роки.

Під час цього переходу рівні естрогену та прогестерону знижуються, цикл зупиняється. Зміни можуть спричиняти раптові припливи, зміни настрою, труднощі з концентрацією, втрату кісткової маси.

Але гормональні зміни починаються задовго до цього. Наприклад, у підлітковому віці, коли крихітна гіпофізарна залоза починає виробляти гормони, що стимулюють утворення естрогену в яєчниках. Від цього починаються періоди, зміни настрою, розвиток грудей та інші трансформації.

І з цього часу дівчина входить у приблизно 28-денний цикл, який триває близько 40 років. Естроген підвищується перед овуляцією, допомагаючи відновлювати та потовщувати ендометрій, тоді як прогестерон зростає у другій половині циклу.

Якщо запліднення не відбувається, рівень прогестерону падає — починається менструація. Кожна фаза приносить свої зміни настрою, енергії, концентрації.

У цей період деякі жінки вагітніють — ще один час глибоких гормональних змін.

### Як вивчати жіночі гормони

Щоб досліджувати гормони, важливо враховувати ще один тип гормонів — екзогенні, тобто ті, що надходять у тіло ззовні, зокрема з гормональної контрацепції.

Різні види контрацепції значно змінюють природний гормональний профіль, пояснює Гансен. Комбіновані пігулки (естроген + прогестерон) і «міні-пігулки» (лише прогестерон) знижують рівні природних гормонів і створюють коливання синтетичних.

Тому, коли Гансен і її колеги проводять дослідження, вони мусять чітко визначати, кого саме вони вивчають — наприклад, жінок з ВМС із високою дозою гормонів та контрольну групу жінок без гормональної контрацепції, з природними циклами.

«Ми повинні робити висновки на основі групи, яку включили. Ці результати не обов’язково стосуються інших жінок», — каже Гансен. Наприклад, харчова добавка може діяти по-різному залежно від гормонального профілю.

Отримання такої інформації та правильна класифікація учасниць справді вимагають більше зусиль, ніж у випадку з чоловіками, але це необхідно.

Фінансування — інша проблема. Гансен досліджує здорових жінок, і на це важко отримати кошти, на відміну від досліджень хвороб, попри брак знань про жіночі гормони та, наприклад, повний вплив контрацептивних пігулок.

«Ми винні жінкам у тому, щоб давати їм більш доказові поради», — каже Гансен.

«Менопауза — це також природний процес. Усі жінки проходять через нього. Ми не повинні патологізувати жінок, але маємо поважати той факт, що деякі мають тяжкі симптоми, які впливають на щоденне життя та якість життя. На щастя, уваги до цієї теми стало більше. Але ми досі не маємо достатніх знань, зокрема про те, як полегшувати ці симптоми».

Європейський інститут здоров’я жінок зазначає, що 90% жінок мають симптоми під час менопаузи, а половина каже, що вони заважають їхньому життю. Проте більшість не звертаються по медичну допомогу.

Нове дослідження Копенгагенського університету показало подібні результати: 97% жінок мають симптоми, 83% — принаймні один, а 28% — шість і більше. Одна з авторок дослідження, Марія Гибгольт, назвала ці цифри «приголомшливими» і зазначила, що ми не знаємо достатньо, щоб підтримувати жінок у період (пере)менопаузи.

### Як зробити дослідження здоров’я справедливішими

Поки дослідниці працюють над тим, щоб краще розуміти вплив гормонів, інші науковці закликають до інклюзивних досліджень і випробувань, щоб зробити медицину справедливішою.

Це включає кроки до подолання так званої «бікіні-медицини» — уявлення, що жінки відрізняються від чоловіків лише репродуктивною сферою. Дослідники Бергенського університету закликають до ширшого підходу, ніж той, який Єврокомісія описала у своєму березневому документі про права жінок.

Одне з їхніх ключових рекомендацій — «забезпечення повноцінного представництва жінок у клінічних випробуваннях». Це досі далека від реальності мета, попри законодавство та фінансові механізми в ЄС і багатьох країнах.

Ситуація особливо критична щодо вагітних жінок: станом на червень їх включали менш ніж у 0,4% всіх клінічних випробувань, поданих до ЄС. Для жінок, що годують грудьми, цей показник становив лише 0,1%.

На щастя, з’являються зрушення, як-от нове клінічне дослідження найкращих методів проведення шунтування у жінок. Але будьмо чесними: кількох досліджень замало, щоб виправити століття упереджень.

*Girls Play Dead* — це трансформаційний аналіз того, що сексуальне насильство робить із жінками.

Авторка: Софі Ґілберт

джерело

«Не існує одного-єдиного анекдоту», — пише Джен Персі в першому реченні *Girls Play Dead*, свого захопливого, роздираючого серце аналізу того, що сексуальне насильство робить із жінками. «Те, про що я говорю, — це накопичення». Вона перелічує кілька власних зустрічей із домаганнями та культурою зґвалтування: чоловік, який терся пахом, витріщаючись на Персі та її подругу; чоловік за касою, який попросив доторкнутися до її грудей; чоловік, який попросив сфотографувати її, коли їй було 16, показавши альбом із оголеними жінками. Сенс не в тому, щоб допитувати цих чоловіків, які нібито це робили, або з’ясовувати, чи це сталося. (Щодо правдивості — у мене є власне «накопичення» подібних анекдотів; гадаю, у більшості жінок — також.) Корисніше замислитися над тим, як відреагувала Персі, як реагують так багато хто, стикаючись із сексуально загрозливою поведінкою: ніяк.

Дівчат соціалізують бути приємними. Бути пасивними. Згладжувати конфлікти, а не розпалювати їх. Їх навчають ставити почуття інших вище за власні. У 1988 році феміністична правнича дослідниця Робін Вест стверджувала, що ці звички та моделі поведінки допомагають формувати близькість і спільноту, але водночас послаблюють правовий захист жінок. Якщо чийсь інстинкт — заради виживання зберігати стосунки та стабільність, то що робити, коли на людину чинять насильницьку або сексуальну загрозу? Не завжди — щось, що можна було б визнати логічним або таким, що переконало б присяжних у тому, що людину серйозно порушили. Більшість жінок, які зазнають сексуального насильства, не чинять опору, зазначає Персі. (Окрім реакцій «бийся або тікай» на небезпеку, правозахисні організації вказують, що іншими поширеними реакціями на зґвалтування є «завмирання», «обм’якання» та «умиротворення» — спроба заспокоїти нападника.) Вона складає перелік свідчень із власних журналістських матеріалів про те, що робили жінки після того, як їх зґвалтували. «Я зварила йому курячий суп», — розповідає їй одна жінка. «Я втішала його, бо він плакав», — каже інша. Ще одна: «Я сказала йому, що не можу дочекатися, щоб зробити це знову».

*Girls Play Dead* почалася як матеріал, який Персі написала для *The New York Times Magazine* про феномен «тонічної нерухомості» — механізм самозбереження, що змушує людей завмирати або паралізуватися під час нападу. У тваринному світі ссавці прикидаються мертвими, щоб хижак утратив до них інтерес; деякі самки бабок роблять так, аби уникнути спаровування. Персі зустрічає так багато жінок, які описують завмирання як свою реакцію на сексуальне насильство, що називає це своєрідною «лінгва франка». (Чоловіки теж завмирають, зазначає вона; її фокус здебільшого, але не виключно, зосереджений на жінках.) «Я просто завмерла», — сказала Леді Ґаґа в одному з епізодів серіалу *The Me You Can’t See*, згадуючи про те, як її зґвалтували у 19 років. «Я просто абсолютно завмерла», — сказала Брук Шилдс про власне зґвалтування в документальному фільмі *Pretty Baby*. Поки я читала *Girls Play Dead*, я дивилася документальний фільм BBC, у якому жінка, розповідаючи про зґвалтування власним хлопцем, сказала: «Те, що я завмерла, — це відчуття, яке повністю захоплює твоє тіло. Ти не можеш рухатися». Тонічна нерухомість, пише Персі, — це «екстремальна реакція на загрозу», яка «позбавляє постраждалих здатності кричати або рухати кінцівками». Її еволюційна користь, зазначає вона, полягає в тому, що, одночасно знеболюючи тіло, вона може — принаймні у тваринному світі — «полегшувати агонію й жах бути з’їденим живцем».

Тема Персі жорстока, але її письмо пом’якшує частину удару тим, що воно майже неймовірно прекрасне: чітке, вразливе, ліричне. Її мати, натуралістка, частково виховувала її в дикій природі, де пагорби «були розмальовані пасами охри, помаранчевого та цегляно-червоного піску». Інколи вони спали в трейлері «з його затхлим запахом формальдегіду, лакованим столом і крихітним холодильником, що хрипів, ніби боявся». У Персі — мініатюристське око до деталей і оголена співчутливість у аналізі. *Girls Play Dead* — не маніфест і не заклик до дії. Це радше наукова колекція зразків із польової поїздки, розкладених за родами. Персі спостерігає і свідчить. Вона бере інтерв’ю у жінок у в’язниці за вбивство своїх кривдників, попередньо докладно й важко для читання описуючи їхні біографії. Вона спілкується з тими, хто самоназиває себе залежними від сексу та кохання і хто пережив насильство в дитинстві, через що їхнє розуміння емоційного зв’язку спотворилося. («Насильство, занедбання чи драма — все це помилково сприймалося як близькість», — пише Персі.)

Під час першого читання деякі історії Персі здавалися дивними або невідповідними, як-от чоловік, якого вона описує і який до одержимості зациклений на жінці, з якою розійшовся десять років тому. Але я зрозуміла, що в її лінію дослідження вплетені сама природа та значення оповідання. Поліцейські розслідування й кримінальні суди вимагають чітких наративів: вони схильні очікувати, що докази будуть охайними, поведінка — логічною, а історії — лінійними. Питання, з якими зазвичай стикаються жертви зґвалтування, не допускають тієї хаотичності, що супроводжує порушення. Часто й самі постраждалі намагаються осмислити те, що сталося, переосмислюючи це. «Самозбереження не завжди виглядає так, як ми його уявляємо», — зазначає Персі. Вона описує, як одного разу під час навчання за кордоном в Іспанії пішла додому з чоловіком і всі ті моменти, коли вона казала «ні», аж поки зрештою не перестала, бо «я була втомлена і не хотіла бути грубою». Згодом вона поїхала з ним до Парижа. Нелогічно, можливо, але водночас буденно, адже інколи наші механізми подолання вимагають перетворити насильство на щось бажане або принаймні не таке вже й погане.

У суді, однак, ірраціональні реакції — такі як тривалі стосунки з кривдником — можуть фатально підірвати довіру до постраждалої. Адвокати захисту, пише Персі, мають виразну схильність «зображати нормальну поведінку жінок як під час, так і після їхнього досвіду, як “незвичну” або “непослідовну”». Під час судового процесу над Гарві Вайнштайном його адвокати захисту значною мірою наголошували на тому, що дві з його обвинувачок після нібито скоєних нападів підтримували з ним дружнє спілкування і навіть мали з ним секс за згодою. «Багато людей можуть не розуміти, чому я сподівалася, що спроба людського зв’язку з чоловіком, який сексуально знущався з мене, принижував мене, використовував мене і втягнув у свій світ, де він завжди контролював сценарій, — була довгою виснажливою формою виживання», — зачитала одна з обвинувачок, Джессіка Манн, у заяві до суду під час слухання щодо призначення покарання Вайнштайну, у відповідь. Ми як культура глибоко некомфортно ставимося до ідеї жертвості. (Згадайте ідіому «грати жертву».) «Заявляти про жертвський статус, — пише Кейт Манн у своїй книжці *Down Girl*, — фактично означає ставити себе в центр історії». А жінок, які в будь-який спосіб виносять себе на перший план, часто сприймають як самозакоханих драматичних осіб або нарцисок.

Можливо, відчуваючи це, Персі натомість перетворює жертв на колектив. Її історії, переплетені між собою, стають чимось на кшталт тканини, цілісності. Хаотичність є визначальною рисою — у спосіб, що зрештою прояснює. Хронічний стрес ушкоджує префронтальну кору, пише вона в одному з розділів, пояснюючи, як травма може порушувати роботу мозку, тож її подальші описи жінок, визнаних винними за акти самозахисту, здаються ще глибше несправедливими. *Girls Play Dead* висвітлює, як історії можуть загонити людей у пастку, як імпульс переписати порушення або врятувати кривдника відводить нас від правди. Але Персі також, здається, відчуває, що демонстрація фактури й спільних рис людського досвіду може бути тим вирішальним чинником, який здатен щось змінити. Закон часто залишає жінок без захисту, очорненими й неправильно зрозумілими. Єдиний протимеханізм, як писала Робін Вест у 1988 році, — «розповідати правдиві історії жіночих життів» у такій широті й визначеності, щоб система правосуддя нарешті була змушена визнати те, що вона приховувала. *Girls Play Dead* — життєво важливе продовження цієї роботи.

**ПРО АВТОРКУ**

Софі Ґілберт — штатна авторка *The Atlantic*. Вона здобула Національну журнальну премію 2024 року в номінації «Рецензії та критика» і була фіналісткою Пулітцерівської премії 2022 року в категорії «Критика».

Файка Ель-Нагаші  та  Анна Зобніна, джерело

Коли в середині жовтня депутати від широкого лівого блоку Nouveau Front Populaire подали до французького парламенту пропозицію вилучити позначення статі з національних посвідчень особи, вони супроводили її поясненням: зафіксована у документах стать, мовляв, шкодить рівності, шкодить жінкам і особливо тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні особи. «Часто зовнішність людини не відповідає стереотипам, пов’язаним із статтю, зазначеною в її офіційних документах», — зазначили вони, а потім зробили логічний стрибок найвищого рівня: заявили, що сама стать є застарілим стереотипом.

Феміністські дискусійні групи вибухнули обуренням. Одна жінка запитала: «Що сталося з французами? Вони збожеволіли?» Якщо чесно, те саме питання можна поставити й до багатьох інших народів сьогодні: чи збожеволіли ірландці, португальці, бельгійці, німці та інші? І якщо ні, то як пояснити, що законодавці в стількох країнах раптом вирішили, ніби біологічна стать — не лише базовий факт людського відтворення, а й наріжний камінь законодавства про рівність і недискримінацію — є пережитком минулого, який треба відкинути, як френологію чи геоцентризм?

Майже 70 лівих депутатів, які підтримали пропозицію у Національних зборах Франції, також заявили, що, на відміну від зросту людини — який теж фіксується у посвідченнях особи, — позначення статі не відповідає міжнародним стандартам прав людини, встановленим Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи та Європейським Союзом. Враховуючи нещодавні тенденції в цих інституціях, на перший погляд може здатися, що заперечити це твердження складно.

Лише кілька тижнів тому Міхаел О’Флаерті, комісар Ради Європи з прав людини, висловив подібні думки у листі до парламенту Великої Британії. О’Флаерті, який очолював Агентство ЄС із фундаментальних прав протягом десяти років, перш ніж обійняти нинішню посаду, наполягає, що нещодавнє рішення Верховного суду Великої Британії може не лише виходити за межі європейського права, але й завдати «жахливої шкоди» тим, хто ідентифікує себе як трансгендерні люди. Судове рішення уточнило, що відповідно до британського законодавства про рівність слова «жінки» і «чоловіки» мають тлумачитися у їхньому звичному значенні: як «жіночої» та «чоловічої» статі.

Позиція О’Флаерті випливає з його давньої адвокації усунення поняття статі з права та практики, що досягла кульмінації у розробці ним Йог’якартських принципів 2007 року, оновлених у 2017 році з чіткою вимогою: держави мають припинити реєстрацію статі в усіх офіційних документах, зокрема у свідоцтвах про народження.

Саме на цю вимогу, а також на інші документи Ради Європи та ЄС посилалися французькі депутати, дійшовши висновку, що «позначення статі в національних посвідченнях особи є формою дискримінації». До аналогічного висновку дійшов і соціал-демократичний уряд Фінляндії, який у своєму Плані дій з рівності між жінками і чоловіками на 2020–2023 роки запропонував вилучити цифри, що позначають стать, із національних ідентифікаційних номерів. Хоча більшості європейців це може здатися абсурдним, мало хто усвідомлює ні наслідків, ні передісторії цього процесу.

 Заперечення факту статі … розглядається багатьма політичними та інституційними акторами як екзистенційна битва

Інституційна машина, що стоїть за цим процесом, залишається переважно невидимою — захованою в документах ЄС, Ради Європи та ООН, у звітах, політиках і судових рішеннях, де, під прикриттям юридичного жаргону й технократичних модних термінів, лежить центральна теза трансруху: стать не має значення, а визнання її ролі в людському суспільстві — від відтворення і запобігання чоловічому насильству до законодавства, статистики та освіти — є шкідливим саме по собі. З тієї ж причини мало хто в Європі знає, що нещодавно опублікована Європейською Комісією Стратегія рівності для ЛГБТІК+ просуває самовизначення статі без вікових обмежень у державах-членах ЄС — як проміжний крок до повного скасування поняття статі, передбаченого Йог’якартським маніфестом, розробленим О’Флаерті, підтриманим трансактивістськими лобі-групами та схваленим структурами ООН, Ради Європи і ЄС.

Сьогодні заперечення факту статі та виправдання її вилучення з правових реєстрів розглядається багатьма політичними й інституційними діячами як екзистенційна битва, поразка в якій нібито означала б опинитися «в одному таборі з Путіним і Орбаном». Але феміністки — особливо радикальні феміністки — бачили і документували це заперечення десятиліттями. Від The Transsexual Empire Дженіс Реймонд (1978) до Gender Hurts Шіли Джеффріз (2013) і The Abolition of Sex Кари Данскі (2021) — численні захисниці прав жінок попереджали медіа, політиків і громадськість про неминучу ліквідацію поняття статі, яку трансактивістський рух системно створює політично, юридично й мовно вже понад двадцять років. Хоча багатьох із цих жінок відкидали як конспірологинь або звинувачували у ворожості до нібито безпечної меншини, описане ними інституційне захоплення відбулося на найвищих рівнях влади.

У результаті найфантастичніші активістські вигадки тепер стали реальністю в судах, парламентах і державних інституціях по всій Європі, причому наднаціональні структури відіграють ключову роль у їх реалізації. Тож питання сьогодні полягає не в тому, чи може Європа дозволити собі говорити правду про стать, а в тому, чи може вона дозволити собі  цього не робити.

LEANNE OWEN ТА LGB COURAGE COALITION

джерело

Коли я була дитиною, нікому не потрібні були тренінги про те, чому жіночий туалет — для жінок. Жоден комітет не збирався, щоб написати службову записку про те, чому напис на дверях жіночої роздягальні означає саме те, що там зазначено. Ми жили в межах простого соціального контракту, настільки очевидного, що він був невидимим: у жінок є свої простори, а чоловіки — принаймні всі пристойні — туди не заходять.

Цей контракт народився з необхідності, а не з ідеології. Він не базувався на твердженні, що всі чоловіки — монстри. Він спирався на просту й стабільну істину: більшість чоловіків — пристойні, і пристойні чоловіки не вторгаються. Вони не проштовхуються крізь жіночі кордони, не випрошують доступ усередину й не вимагають особливих винятків. Вони розуміють, що певні приміщення — не для них, і що таке виключення — не образа. Це базова повага, яку одна людина винна іншій.

У нещодавній розмові в подкасті Informed Dissent із Дерріком Дженсеном ведучі говорили про те, що кожна функціонуюча культура тримається на таких невимовних правилах — тихих угодах, які всі розуміють, навіть якщо ніхто їх не записує. Це одне з таких правил. Щоб його збагнути, не потрібен диплом із гендерних студій. Безпека жінок залежить не лише від того, що можуть зробити найгірші чоловіки, а й від того, що хороші чоловіки стабільно відмовляються робити.

Ось частина, яку ми почали соромитися визнавати, не кажучи вже про те, щоб вимовити вголос: чоловіча стриманість є частиною системи безпеки. Хороші чоловіки не заходять у жіночі простори. Коли чоловік цього не робить, він миттєво показує, яким саме чоловіком він є. Межа стає видимою лише тоді, коли більшість чоловіків її не перетинає. Будь-яке порушення вирізняється, тому що більшість чоловіків відмовляються порушувати права жінок.

Жіночі простори — це не «вайб» і не стиль життя. Це необхідний, практичний запобіжник у світі, де чоловіче насильство — частий ризик, з яким жінки й дівчата стикаються щодня. Простори тільки для жінок існують, щоб нам не доводилося щоразу проводити оцінку небезпеки, коли нам потрібно переодягнутися, скористатися туалетом, поспати, отримати медичну допомогу або відновитися після травми. Відсутність чоловіків є фільтром. Вона змінює «арифметику» ризику. Вона дає жінці змогу трохи вільніше дихнути.

Саме тому притулки для жінок, кризові центри для постраждалих від зґвалтування, лікарняні відділення, в’язниці, роздягальні й туалети історично були розділені за статтю. Не тому, що кожен чоловік небезпечний, а тому, що достатньо чоловіків є небезпечними достатньо часто, щоб жінкам були потрібні місця, куди основну категорію загрози не допускають без жодних винятків. Кордон, який залежить від доброї волі того, хто до нього підходить, — це не безпека. Це прохання. А жінки ніколи не мали жити на основі прохань.

Гендерна ідеологія вимагає, щоб ми обміняли старий культурний контракт на новий: слово чоловіка стає його перепусткою. За цією моделлю доступ чоловіка до жіночих просторів залежить не від чогось, що можна спостерігати або забезпечити, а від його власної заяви. Простою мовою, кордони жінок стають дозволами, які чоловіки видають собі самі.

Якщо правило змінюється з «чоловіки не заходять» на «чоловіки заходять, якщо скажуть правильні слова», жінки втрачають єдині публічні кімнати, які нам коли-небудь обіцяли, де не було потреби в переговорах. Нас заштовхують у принизливу роль: оцінювати наміри чоловіків у ситуаціях інтимної близькості, гадати, чого нам коштуватиме заперечення, і нести всю відповідальність за все, що станеться далі, якщо ми помилимося.

Нам кажуть, що це лише крихітна меншина, і ми маємо бути великодушними. Але системи безпеки ніколи не будуються навколо більшості, яка поводиться добре. Ми замикаємо двері вночі не тому, що більшість людей — грабіжники, а тому, що деякі ними є, — і тому, що ми не можемо впізнати їх із вигляду й не можемо бути напоготові весь час. Простори, розділені за статтю, працюють так само. Не ідеально, але практично. Вони зменшують шкоду, тому що мають форму «один розмір для всіх». Але правило, яке дозволяє будь-якому чоловікові оголосити себе винятком, не захищає нікого.

І ще одна тиха істина: спосіб захистити жіночних, гендерно-неконформних або інших вразливих чоловіків не полягає в тому, щоб стерти кордони жінок. Пристойне суспільство не вирішує проблему чоловічої вразливості, вимагаючи, щоб жінки здали свої позиції й погодилися на непристойні умови. Якщо чоловікові небезпечно серед інших чоловіків, гуманний вихід — не переселяти його до жіночих кімнат з міркувань політичної доцільності. Гуманне рішення — це щоб чоловіки взяли відповідальність на себе: щоб хороші чоловіки захищали вразливих чоловіків, протистояли чоловічому насильству й забезпечували стандарти поведінки в чоловічих просторах, які забороняють гомофобне цькування й вимагають підзвітності. Жінки не повинні бути примусово мобілізовані як амортизатори для чоловічих провалів — але саме на такий обмін нас обманом, силою й почуттям провини змушують погодитися. Жіночі простори — це не смітник для невирішених суспільних проблем. Це важко здобута соціальна технологія жіночої свободи.

Більшість чоловіків розуміють і віддають перевагу старому контракту. У більшості чоловіків є матері, сестри, доньки, племінниці — жінки, яких вони люблять і яких хотіли б захистити. Більшість чоловіків інстинктивно розуміють, чому жінкам потрібні кімнати, де базове припущення не «можливо, цей чоловік безпечний», а «тут немає жодних чоловіків». Чоловікам не потрібні заняття з перевиховання щодо поваги. Їм потрібен дозвіл поводитися так, як пристойні чоловіки завжди поводилися, — без того, щоб їх за це плямували.

Жінки знають те, що заперечують гасла. Ми досі напружуємося, коли чоловіки заходять до просторів тільки для жінок. Ми досі автоматично оцінюємо виходи. Ми досі шепочемо одна одній, із широко розплющеними очима: «Хтось ще це бачить?» Наші тіла несуть у собі еволюційну систему тривоги, яку Ґевін де Бекер описав у книжці The Gift of Fear («Дар страху») — інстинкт здобичі, старший за мову, налаштований на чоловічу загрозу задовго до того, як цивілізація сформувала будь-які ідеали, покликані нас захищати.

Жіночі кордони — це не жорстока дискримінація. Це обачність. Вони виражають культурний контракт, заснований на біологічній реальності й довгій історії жіночого досвіду. Якщо втримати межу, жінки зберігають куточок публічного життя, де наша безпека не підлягає переговорам. Якщо її зламати, хижаки просто перемістяться на нові мисливські угіддя. Що ще гірше — їх стане важче помітити й уникнути.

Заклик до дії: якщо ви небайдужі до прав і реальностей геїв і лесбійок — і до безпеки жінок загалом, — не дозволяйте нікому присоромити вас до мовчання. Підтримуйте простори, розділені за статтю, у законодавстві й на практиці. Підтримуйте організації й законодавців, готових чесно говорити про біологічну стать. Поділіться цим із тими у вашому житті, хто досі вірить, що кордони — це форма доброти й людського права. LGB Courage Coalition бореться за те, щоб такі лінії залишалися чіткими, загальновідомими й реальними. Нам потрібні ви разом із нами.

*Голлі Лофорд-Сміт*

джерело

У січні 2019 року три радикальні феміністки й одна жінка, що пройшла детранс-перехід (тобто раніше ідентифікувала себе як трансгендерну), виступили на панелі під назвою “Нерівність у Законі про рівність: занепокоєння з боку лівих”. Деякі британські феміністки навіть прилетіли до США, щоб узяти участь у заході й підтримати спікерок.

Після цього і виступаючих, і британських жінок різко засудили за “співпрацю з правими”. Чому? Тому що подія відбулася в приміщенні консервативного аналітичного центру *Heritage Foundation*. Ніхто не зважив на те, що ініціаторкою події була Кетрін Кейв, засновниця непартійної організації *The Kelsey Coalition*, і що вона шукала спікерів і майданчик для такого заходу чотири роки. Як розповіла одна з учасниць, Джулія Бек, в інтерв’ю Меґан Мерфі для *Feminist Current*:

> “Кейв чотири роки шукала хоч когось, хто погодився б публічно говорити про те, як концепція ‘гендерної ідентичності’ впливає на дітей і їхніх батьків. Вона зверталася до всіх лівих аналітичних центрів, які могла знайти, але вони або категорично відмовляли, звинувачуючи в ‘трансфобії’, або просто не відповідали. Зрештою Кейв і організація *WoLF* домовилися провести панель із лівих феміністок у приміщенні *Heritage Foundation*. … На початку 2019 року жоден інший майданчик, що мав хоча б частину політичного впливу, подібного до *Heritage*, навіть не наважувався кинути виклик статус-кво, і ця ситуація зберігається й досі.”

Як зазначає Бек, *Heritage Foundation* була для цих жінок майданчиком “останньої надії”, аби порушити тему, яку вони вважали політично нагальною. Обурення, що послідувало, ніби натякало: краще було б узагалі не проводити захід, ніж зробити це в “неправильному” місці. Навіть через шість років відгомін цієї історії не вщух: у 2025 році Джулії Бек відмовили в участі у конференції *FiLia* саме через її участь у тому заході.

Типовим аргументом у подібних ситуаціях є теза, що феміністки не повинні “співпрацювати з правими” (бути їх “союзницями”, “лягати в одне ліжко” тощо). Нині панує неусвідомлене припущення, що ліві “володіють” усіма меншинами — тобто саме ліві нібито виключно представляють інтереси меншин і тому мають право вимагати їхньої політичної лояльності. Це породжує когнітивний дисонанс, коли члени меншин мають праві погляди: чорна соціальна консерваторка, гей-ультранаціоналіст, жінка-лібертаріанка, бідна прихильниця капіталізму. Те саме стосується і жінок: вважається, що феміністка автоматично має бути лівою. Ми не розрізняємо “лівих феміністок” і просто “феміністок” — вважаємо, що це одне й те саме.

Настав час це припущення поставити під сумнів. Якщо чітко визначити, що таке фемінізм, стає зрозуміло, що питання “чи варто феміністкам співпрацювати з правими” є не менш доречним, ніж питання “чи варто феміністкам співпрацювати з лівими”.

—

### Хто може бути феміністкою?

Фемінізм — це робота **для жінок**.

Не для “людей, деякі з яких — жінки”. Адвокація за соціальне житло, базовий дохід або м’якші вироки в судах не робить людину феміністкою. Ці речі можуть бути корисними для всіх, але те, що щось добре для всіх, не робить це феміністичним. Активізм “за команду лівих” не є фемінізмом, бо він — для всіх, а фемінізм — для жінок.

Це не означає, що ми повинні звужувати поняття фемінізму до певного напряму. Але саме слово *feminism* логічно містить посилання на жінок. Тож визначення фемінізму, до якого я дійшла, виглядає так:

> **Феміністка** — це людина, яка працює заради рівності жінок (у можливостях або в результатах), заради самовизначення жінок, їхнього звільнення чи інтересів жінок (як вона їх розуміє, навіть якщо не всі розуміють це так само), або проти чоловічого домінування.

Соціалістичні феміністки не виключаються цим визначенням, адже вони працюють в інтересах жінок. А от соціалістки, які займаються проєктами “для всіх”, але не для жінок зокрема, — не обов’язково феміністки. Ми можемо працювати заради жінок і водночас приділяти особливу увагу тим, хто має найгірше становище серед жінок — не розчиняючи це у загальнолюдських цілях і не називаючи “фемінізмом” будь-яку добру справу.

Жінки мають “спільну долю”. Ми — соціальний клас. І цей клас включає жінок із різними політичними переконаннями. Безглуздо казати, що рух за права всіх жінок може існувати лише “на умовах команди лівих”. Це все одно, що стверджувати: боротьбу за визволення темношкірих можуть вести лише християни-чорношкірі, або що права лесбійок, геїв і бісексуальних людей можуть відстоювати тільки освічені представники ЛГБ-спільноти.

Меншини не зобов’язані дотримуватися єдиної політичної лінії, тож їхні рухи визволення не можуть контролюватися людьми з певними переконаннями — навіть якщо так відбувається часто. Якщо феміністки “команди лівих” дбають насамперед про саму “команду лівих”, це їхнє право — але вони мають чесно називати себе відповідно: “соціалістичними феміністками”, “марксистськими феміністками”, “феміністками, що віддають перевагу лівим”, “феміністками лейбористського типу”, “зеленими феміністками” тощо. І водночас вони мають дозволити феміністкам, які ставлять **жінок на перше місце**, не працювати з ними, якщо пріоритети розходяться.

Як тільки ми визнаємо, що феміністки можуть бути з будь-якого політичного табору, і перестанемо ділити їх на “своїх” і “чужих”, стане очевидно: заборон для співпраці набагато менше, ніж ми уявляли. Справжнє питання — **коли** ми маємо працювати з тими, хто не ставить інтереси жінок на перше місце?

—

### Повернення до первісного фемінізму

Радикальна феміністка Андреа Дворкін ще на початку усвідомила, що фемінізм — це не питання “ліві чи праві”. У своїй промові “Ненависть до жінок праворуч і ліворуч”, виголошеній 1987 року та опублікованій у збірці *The Sexual Liberals and the Attack on Feminism* (1990), вона сказала:

> “Як феміністки, ми маємо спосіб дивитися на проблеми, який інші просто не розуміють. І праві, і ліві не розуміють, що ми намагаємося зробити.”

На той час ліві визнавали проблему, але вважали її неважливою; праві ж узагалі заперечували її існування. Феміністки ж намагалися зрозуміти, як боротися з чоловічою владою — а і праві, і ліві підтримували її, тільки з різних підстав:

> “Праві обіцяють вам чоловіка, якому ви маєте коритися — але він натомість любитиме вас за це. І за нинішніх умов для багатьох жінок це не така вже й погана угода, бо тоді їм доведеться слухати лише одного чоловіка, а не мільйони.”

> 

> “А ліві кажуть — і вважають, що це чудова угода: ‘Ми дамо вам право на аборт, але лише доки ви залишаєтеся сексуально доступними для нас. Якщо ж почнете говорити про автономний жіночий рух — ми заберемо все, що вам колись давали: гроші, політичну підтримку, суспільну легітимність.’ І саме це вони роблять уже п’ятнадцять років.”

Дворкін підкреслювала: чоловіки з будь-якого політичного табору вірять у чоловічу перевагу, просто приписують її різним джерелам — “Богові чи природі”. Як вона казала: “Бог — це праві; природа — це ліві.”

Справжня боротьба з чоловічою владою означає залучення **всіх жінок** — навіть тих, із ким ви не маєте нічого спільного. Потрібен “активний діалог із жінками різних політичних поглядів, тому що їхнє життя має таку саму цінність, як і ваше”. Чоловікам вигідно розділяти жінок за політичними лініями, бо “якби жінки з обох сторін почали говорити одна з одною, вони могли б виявити, що їх пригнічують одними й тими ж чоловіками тими самими способами”.

Дворкін наводила приклад співпраці чоловіків обох таборів у збереженні жіночої підлеглості через порнографію. Праві використовували закони про непристойність, щоб “тримати порнографію в таємниці від жінок, але забезпечувати доступ до неї чоловікам”. Ліві ж створювали “соціально прийнятний контекст”, щоб задовольнити вимоги тих самих законів. І в результаті:

> “Ми маємо надзвичайну соціальну угоду між правими й лівими, які удають, що постійно борються, але насправді погоджуються: можна показувати будь-яку кількість жіноненависницьких катувань і принижень, якщо лише обгорнути це ‘літературною’ оболонкою, прийнятною для Верховного суду. І вони роблять це разом.”

За її словами, ліві чоловіки, коли говорять про “вільний ринок ідей”, часто мають на увазі жінок — як об’єкти порнографії. “Ми — їхні ‘ідеї’, і вони справді мають вільний ринок у нас,” — писала вона.

Фемінізм, за Дворкін, має повернутися до простого принципу:

> “Коли щось шкодить жінкам — феміністки проти цього. Ненависть до жінок шкодить жінкам. Порнографія — це ненависть до жінок. Вона шкодить жінкам. Феміністки проти цього, а не за.”

Цю думку можна застосувати не лише до порнографії. Коли щось завдає шкоди жінкам, феміністки виступають проти — незалежно від того, чи відповідає це політиці “команди лівих” чи “команди правих”, і незалежно від того, яких саме жінок це зачіпає.

Фемінізм — це не “спочатку політична команда, а потім жінки”.

**Фемінізм — це жінки передусім.**

*Уривок із книги **“Feminism Beyond Left and Right”** (“Фемінізм поза лівими й правими”) Голлі Лофорд-Сміт, виданої видавництвом Polity, 2025. © Holly Lawford-Smith, 2025. Опубліковано з дозволу видавництва.*